Футбол: проблеми нового рівня
Загалом на цю тему я збирався написати дещо пізніше, після завершення осінньої частини чемпіонату України. Лист до редакції киянина Миколи Кудюкова, стурбованого станом справ у вітчизняному футболі, прискорив справу. Будемо вважати лист пана Кудюкова сконцентрованою думкою великої частини небайдужих до футболу українців, оскільки ці ж самі думки, тільки викладені по-іншому, постійно зустрічаються у редакційній пошті. Тож відштовхнемося від листа читача і розглянемо проблеми, які він вбачає головними.
Перше, на що вказує київський уболівальник, — завищена оцінка нашого футболу, що, на його думку, призводить до негативних наслідків. Нам пропонується вважати себе європейськими середнячками і не претендувати на позиції «грандів».
З цього приводу слід зауважити, що футбол, на відміну від деяких інших галузей людської діяльності, має об’єктивні показники у вигляді турнірних таблиць. Ніхто не може проголосити сам себе чемпіоном. Тому і місце нашого футболу не можна завищувати чи занижувати. Україна справді знаходиться в районі п’ятого десяткa світового рейтингу національних збірних, наша команда ще жодного разу не була учасником фіналів європейських та світових першостей. Інша річ, чи будемо ми сприймати це як об’єктивну закономірність і опустимо руки, чи будемо прагнути увійти-таки до європейської та світової еліти, здобувати перемоги над кращими командами, чи, як їх називає наш читач, «грандами».
Багато нині говорять про занепад масового футболу. А чи підуть хлопчики до футбольних секцій, чи гратимуть у футбол на шкільних майданчиках чи сільських левадах, коли їм постійно нагадуватимуть, що наше місце — ледь не передостаннє в Європі? І так ми вже переорієнтували частину любителів футболу на закордон, і тепер маємо порожні трибуни на матчах чемпіонату України в Києві. Якщо не ставити найвищих завдань, можна назавжди залишитись в аутсайдерах.
Непокоять пана Кудюкова і невиправдано високі, на його думку, зарплати провідних гравців київського «Динамо». Сюди ж можна додати проблему запрошення іноземців, про яку регулярно нагадують інші читачі.
Спробую навести приклад з іншого виду спорту. У середині сімдесятих молодий російський тренер Анатолій Богданов створив у столиці УРСР хокейну команду «Сокіл», в якій не було не те що жодного киянина, а й жодного українця — гравці були запрошені з багатих хокейними традиціями Уралу та Сибіру. Саме ця команда збирала на свої ігри повні трибуни, саме ці гравці стали улюбленцями київських глядачів, саме за їхнім прикладом пішли до хокейних шкіл тисячі хлопчаків. І за десять років уже Київ «експортував» молодих гравців до Росії, а збірна України з хокею досі входить до десятки кращих у світі. І це при кількох діючих ковзанках! Звісно, хлопці з Уралу та Сибіру їхали свого часу грати за «Сокіл» не за так, а у розрахунку на адекватну тому часу винагороду.
То чому ж не можуть стати кумирами українських хлопчаків футболісти із Болгарії, Сербії чи Бразилії, які грають в українських командах? Що стосується грошей, то життя довело, що платити гравцям і тренерам великі зарплати ще не досить, аби створити команду європейського класу. Приклад донецького «Шахтаря», який два роки поспіль програє на перших етапах єврокубків не найсильнішим суперникам, доводить, що гроші вирішують далеко не все.
Згадуючи у своєму листі футбольних арбітрів, читач Кудюков, здається, залишився у кінці дев’яностих, коли і автор цих рядків піддавав жорсткій критиці прихильність арбітрів до київського «Динамо».
Якщо ж відкинути застарілі стереотипи, то ми побачимо, що у першому колі поточного чемпіонату України київські динамівці пробили аж... один одинадцятиметровий удар і то у грі, яку й без того вигравали. Про яку прихильність арбітрів можна говорити, коли судді тепер просто бояться призначити пенальті на користь «Динамо», аби потім не одержати купу звинувачень у необ’єктивності. І це за умов, коли практично всі до одного матчі внутрішнього чемпіонату кияни проводять в атаці. Можна продовжити аналіз суддівства ігор «Динамо», але цього, вважаю, досить.
І нарешті, про тренерів, рівень яких, на думку читача Кудюкова, в Україні дуже низький. Таке твердження не витримує жодної критики. Досить лише побачити, що той же Олексій Михайличенко у перші півроку роботи з «Динамо» перевершив на міжнародній арені показники свого вчителя Валерія Лобановського. Сильні команди «Дніпро» та «Арсенал» у короткий строк створені Євгеном Кучеревським та В’ячеславом Грозним, які донедавна працювали в Росії, де і сьогодні знайшла роботу ціла низка українських футбольних фахівців.
Наведені вище аргументи зовсім не означають, що в нашому футболі немає проблем, що все у нас гаразд. Навпаки — чим вищі завдання ставляться футбольним керівництвом, тим більше старих і нових «болячок» вітчизняного футболу даються взнаки. Здобуваючи перемоги в іграх з провідними командами Європи, ми досі маємо недієздатну структуру футбольних змагань. Футбол і дотепер залишається у нас забавою для багатих, які за своїм бажанням то підтримують, то кидають напризволяще команди, котрі мають сотні тисяч уболівальників. Дуже повільно посувається від гучних слів до реальних справ процес відродження масового та дитячого футболу. Все це ми обговоримо на сторінках «Дня». Але пізніше. Коли зупиняться пристрасті, що вирують нині чи не щодня на футбольних полях України.
