Глобальне та здатність до трансформації,

Залучення все більшого числа країн до процесу глобалізації пов’язане з обгрунтованою критикою форм і наслідків його здійснення. Сьогодні вже можна сказати, що багато хто з політиків і експертів сходяться на тому, що існуюча політика регулювання процесів глобалізації не відповідає проблемам, які виникають, і навіть створює або акцентує багато з них.

Виявами цієї невідповідності є:

— зростання розриву між багатими і бідними країнами;

— скорочення процентної ваги (по відношенню до рівня прибутків) допомоги багатих країн бідним;

— тенденція посилення вимог щодо еміграції у розвинені країни й зростання об’ємів нелегальної еміграції;

— поширений протекціонізм відносно товарів розвинених країн і створення бар’єрів для товарів з інших країн;

— зростаюче відставання бідних країн у можливості запозичити новітні технологічні досягнення;

— великий негативний вплив фінансових криз на країни із недостатньо розвиненою економікою;

— все масовіші виступи антиглобалістів;

— зростання ксенофобії, націоналізму, расизму і тенденцій до протиставлення релігійного фундаменталізму ліберальним і демократичним ідеям та інститутам.

Цей процес є не залученням «відсталих» країн до співтовариства «розвинених» — саме таке розуміння і викликає перераховані негативні явища, — а формуванням принципово нового світу, з іншими цінностями, формами взаємодії і логікою самовизначення. Розуміння цієї логіки означає можливість для України визначити шлях руху до глобального світу i своє місце у його будівництві.

У народу України є стійка характеристика, яка є одночасно його великим достоїнством і недоліком — неприйняття крайнощів і прагнення дотримуватися деякої середини. Ця межа зіграла визначальну роль у відсутності у країні кривавих конфліктів, якими охарактеризувався період розпаду соціалістичного табору для більшості інших країн — Чечня, Карабах, Абхазія, Балкани, та в наявності досить помірного соціального напруження в трансформаційний період.

Однак у сучасному світі, як пише найбільший американський футуролог Ервін Тоффлер, базовою характеристикою, яка визначає майбутнє місце тієї або іншої країни в глобальному світі, є здібність до змін. Тоффлер умовно ділить всі країни на «швидкі» та «повільні» і стверджує, що саме між ними буде пролягати провалля, яке швидко збільшуватиметься на рівні добробуту.

Важко чекати, щоб Україна різко змінила свою базову характеристику й раптово знайшла здатність до швидких змін. Однак, як мені здається, знайти можливість до локальних проривів вона може, але для цього треба припустити деякі крайнощі при збереженні загальної «серединності» і, відповідно, більш високу міру відмінності між окремими соціальними групами, бачачи у цьому не недолік, а основний ресурс розвитку. Причому відмінність за рівнем прибутків — аж ніяк не насамперед.

Щоб пояснити цю думку, необхідно усвідомити, здібність до яких змін сьогодні характеризує «швидкі» суспільства.

Так, наприклад, Гарвардський університет вже досить давно застосовує для визначення міжнародного рейтингу конкурентоздатності країн такі критерії:

— рівень розвитку технологій — здатність країни стимулювати нові відкриття, а також запозичити технології;

— рівень роботи державних установ — якість управління, стан судів, виконання урядових зобов’язань;

— рівень стабільності — відсутність інфляції, збалансованість бюджету, реалістичні курси обміну валют, здатність уряду отримувати та повертати позики.

А індекс людського розвитку, який застосовує ООН, є похідним від економічного рівня, стану утворення й тривалості життя.

Сьогодні можна сказати, що в України хороші перспективи у забезпеченні стабільності: почалися системні і позитивні зміни у роботі центральних структур державного управління, але поки ще залишає бажати кращого положення в системі освіти та реалізацій програм модернізації.

Сучасна система освіти в Україні є не тільки добротною системою індустріального суспільства і планового господарства, вона й сьогодні, і в майбутньому, судячи з програмних документів, жорстко стоїть на ідеї забезпечення деякого середнього й уніфікованого рівня освіти. Іншими словами, всі зусилля направлені на те, щоб зберегти деякий загальний нижній рівень, і що застосовуються для цього засобу, такі як державні стандарти (підходи до стандартизації та їх зміст перенесено з індустріальної епохи), одночасно відсікають можливість проривів у освіті. Я вважаю, що освіта — єдиний реальний ресурс глобалізації для України, але ми його стрімко втрачаємо. Не тому, що не проводимо кардинальних і загальних реформ — такі реформи можуть тільки зруйнувати те, що є, й не створити нічого замість, оскільки немає відповідної соціальної підтримки, розроблених стратегій, кадрів і фінансів. А тому, що не даємо створити поряд іншу систему освіти й через її становлення зробити потрібні зміни. Прикриваються при цьому словами про соціальну справедливість і необхідність державного контролю над системою освіти. Обидва положення більш ніж сумнівні.

Розвиток освіти є умовою розвитку суспільства і входження держави в число розвинених країн світу. Але вже сьогодні стає ясно, що це інша освіта, ніж 20 — 30 років тому. Оскільки поширення книгодрукування принципово змінило систему викладання й організації навчання, так і поява електронних засобів передачі інформації принципово змінює форми отримання освіти та її зміст.

Книгодрукування зробило освіту масовою, а комп’ютер робить її глобальною.

Поняття освіченої людини в сучасному світі придбало нове значення. Освіченим є не той, хто багато знає, а той, хто має здатність співвідносити те, що знає й уміє, зі своїми планами, ситуацією на ринку робочих місць, суспільними змінами. Для цього треба мати специфічну техніку рефлексії й аналізу, які забезпечують власну орієнтацію та навігацію в соціальному світі, уявлення про його устрій, кордони, можливості. А сама система освіти організується так, щоб протягом всього життя можна було будувати свою персональну унікальну освітню траєкторію.

Наша ж школа хоч і рятує дітей від масової неписьменності плебсу розвинених країн, але персональну освітню траєкторію не тільки не забезпечує, але й завдання такого не ставить, і різноманітність умінь, у тому числі — жити і працювати в світі стандартів, не передає — якщо нічого не помічати, то через десяток років все зведеться до мінімального набору готових форм (за відбір яких і йдуть основні битви в системі управління української освіти при визначенні її змісту), з якими діти будуть виходити в новий світ.

І з’являються запитання: як передати нашим дітям активне ставлення до культурних форм; як зробити ідею збереження різного стержнем етичного виховання; і як, нарешті, зберігши уміння працювати зі знаннями, дати всім можливість працювати з інформацією?

Відповіді на ці запитання є, потрібно тільки їх обговорювати і вирішувати у конкретних проектах нових навчальних закладів, а не латати стару, створену для іншої культури, систему.