Годі казати, ніби Україна — молода держава
Мені вже давно не дає спокою думка: «А чому наша українська державність така молода?» Ось 2011 року їй буде лише 20. Щоправда, за мірками людського життя вважається, що за цей період відбулася зміна цілого покоління, а для будь-якої людини цей вік — початок зрілості, розквіт сил. Чому ж ми в справі існування нашої української держави ведемо відлік лише від 1991 року?
Укотре таке спало мені на думку після виходу Указу президента Росії про святкування «1150-річчя заснування російської державності». Адже росіяни перестали вважати події 1991 року відправними стосовно своєї державності вже давно, ще за президента Єльцина.
Розумію, що думок буде багато, проте хотілося б дійти найбільш слушного і найрозумнішого висновку.
Мабуть, було б доречно провести певну аналогію з російською незалежністю. Державне свято — День незалежності Росії — було встановлено президентом Росії Б. Єльциним 1994 року. Взагалі, «наймолодше» державне свято в Росії так назвали, виходячи з прийнятої Декларації про державний суверенітет Росії. Саме така назва свята проіснувала недовго — до 2002 року, хоча ще 1998 року той же Єльцин, щоб назавжди припинити пересуди довкола події, що відбулася 12 червня, запропонував відзначати його як День Росії. Офіційну нову назву свято отримало 1 лютого 2002 року.
Тож у Росії не ведуть відліку державності від 1991 року. Якщо в когось із росіян і постає запитання щодо цього, то сьогодні мало обговорюють цю тему. Та й негоже такій великій державі вести відлік свого існування зі згаданого нещодавнього часу. В. Путін, виступаючи на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки (10 лютого 2007 року, тоді він перебував на посаді президента Російської Федерації), чітко наголосив: «Росія — країна з більш ніж тисячолітньою історією».
Натомість в Україні все інакше: ведемо відлік своєї державності не від свого прародителя, який у нас же залишився, — Київської Русі (безперечно, в різні періоди Київська Русь мала різні терени, яка нині відійшли до різних держав), а саме з 1991 року. Щоправда, грецькі поселення на теренах нинішньої України існували ще до нашої ери. Гадаю, нам слід замислитися над нашою історією.
Так, були часи, коли наші предки зазнавали нищівних поразок і від татаро-монголів, і перебували під гнітом Речі Посполитої, Московського царства, Російської імперії, але все це вже в історії. Нам слід сприймати попередні етапи становлення незалежності такими, якими вони були. Щоправда, при цьому, безумовно, потрібні й уточнення в переосмисленні прожитих предками історичних періодів, але до всього має бути виважений, науково обґрунтований підхід.
Та й назва головного свята країни — День Незалежності — якось не повною мірою відповідає своїй сутності. Така назва свята пасувала б уперше здобутій незалежності. А за історію України було кілька випадків здобуття незалежності: звільнення від монголо-татарської неволі, Речі Посполитої, царської Росії та Австро-Угорщини і, зрештою, внаслідок розпаду СРСР.
Очевидно, назва головного свята України краще вписувалася б в історію, якби звучала так: «День відновлення незалежності України».
Крім того, пора припинити лічити роки відновленої незалежності, годі вважати себе молодою державою, молодою демократією. В очах усіх іноземців, найперше росіян, у таких ситуаціях ми поводимося, наче діти, паплюжимо себе. Адже наші предки зуміли створити сильну державу. І поновлювалася вона й існувала лише в періоди монолітності народу та його еліти. Щойно серед еліти траплялися конфлікти і втрачалася єдність, наших предків упокорювали різні загарбники, а Батьківщина опинялася в неволі. Отже, ще один висновок: українському народові потрібне єднання довкола наших цінностей.
Звісно, цих питань не вирішити одразу. Але вже давно настав час «збирати каміння», а не розкидатися по світу.
