Гора Страти вимагає порозуміння

Я — львів’янин. Кожного буднього дня, вже понад півстоліття, проходжу повз пам’ятник Теофіля Вишньовського на горі Страти. У дитинстві я тут поспішав до школи, а після закінчення інституту понад сорок років ця дорога веде мене до моєї роботи — неподалік школи, в якій я навчався...

Теофіль Вишньовський був одним із керівників польського визвольного руху і був страчений на цьому місці понад 160 років тому. Страту польського національного героя, який віддав своє життя за звільнення Польщі від окупантів, здійснила австрійська влада. А майже століття до того польська влада страчувала тут гайдамаків — українських повстанців, які виборювали право українців жити самостійно на своїй, багато тисячоліть тому Господом дарованій їм землі. Ця гора Страти, на якій тогочасна влада традиційно страчувала приречених нею своїх войовничих опонентів, височіє за двадцять хвилин неспішної ходи від Львівської опери, в оточенні вулиць Клепарівської й Золотої, трохи вище за відомий Краківський ринок.

І вже багато років, проходячи повз це моторошне місце, я подумки молюся: «Господи! Помилуй душі страчених за любов до своєї Вітчизни!» Цією молитвою я як українець із часткою польської крові прошу в Бога пробачення за своїх українських та польських пращурів, які замість того, щоб приязно, по-сусідськи і по-християнськи розвиватися, спільно творити Богоугодну дійсність, століттями ненавиділи й винищували одне одного. Так було за часів «вогню і меча», так продовжувалося гайдамаччиною та двома запеклими війнами XX століття...

Мені болить моє польсько-українське минуле. Мені болить, коли, відвідуючи Личаківський та Янівський цвинтарі, де поховані мої батьки й діди та численні родичі й знайомі, бачу могили українських січових стрільців і молодих польських орлят, яких доля спочатку налаштувала вбивати один одного, а пізніше убієнних розмістила в найближчому сусідстві, можливо, для того, щоб вони з докором і жалем довічно споглядали один одного...

Тож хочу звернутися до високого польського духовного і світського проводу, який має понад тисячолітній досвід державотворення. Хочу звернутися передусім до представників польської духовної культури, яка подарувала цивілізації одного з найвеличніших моральних авторитетів за всю історію людства — Святійшого Папу Івана Павла II. Звернутися з таким:

Я не можу змиритися з тим, що значна частина моїх сусідів-поляків вважає мій народ своїми ворогами.. Адже ми, українці, також зазнали багато лиха від поляків. Багато століть ми були розірвані Польщею та Росією і зазнавали як релігійних, так і політичних та економічних утисків. І як на мене, львів’янина, пращури якого багато віків прожили в Галичині, галичани-українці, перебуваючи майже весь цей час під польською владою, повинні відчувати певний жаль до поляків. Адже в складі Конфедерації, за належних релігійних і політичних свобод, українці могли спільно з поляками створити надпотужну слов’янську державу, де ми нині проживали б у взаємній любові, шануючи і дотримуючи Закону Божого.

І добрим прикладом для підтвердження цієї нашої втраченої можливості є феномен представника вищого аристократичного польського культурного і релігійного середовища — Митрополит Андрей Шептицький. Про це добре написав у своїй передмові до польського видання книжки Юліана Бусганга «Митрополит Шептицький» один із моральних авторитетів України Мирослав Маринович, десятилітній в’язень ГУЛАГу, віце-ректор Українського католицького університету:

«У моральному калібрі особи Шептицького, у його опірності до спокус багатства і влади, у його глибинному аристократизмі я особисто відчитую кращі впливи польського шляхетського і католицького виховання. Для занапащених на той час українців лідер з такими рисами був справжнім «світлом для просвіту» (Лк.2:32) народу. Тому ми, українці, маємо вдячно визнати: святість братів Андрея та Климентія Шептицьких з’явилась не «з повітря», не з того лише моменту, коли вони присвятили себе плеканню Божого духу в українському народі та його Церкві, а також із глибинних Божих джерел польської релігійної та світської культури. Отож хай буде вона благословенна бодай за те, що виліпила їхні душі для сповнення їхньої місії!»

Тож нехай приклад великих постатей Папи Івана Павла II і братів Андрея та Климентія Шептицьких стане гарним дороговказом у XXI столітті лідерам польської культури щодо плекання в польському середовищі щирого добросусідського ставлення до українців, щоб наші народи отримали реальну можливість пліч-о-пліч протистояти всім цивілізаційним викликам такого складного сьогодення.