Горе вiйни

Пам’ятаю мобілізацію... На базарі зібралося багато людей, чоловіки з торбами на плечах, а жінки і бабусі ридали, обнімаючи чоловіків. Я забіг у хату, батько мене підхопив на руки і облив слізьми, плакала мати. Я нічого не розумів, вирвався, вибіг і впав обличчям на траву. Скільки пролежав і плакав — не пам’ятаю, а коли повернувся до хати, мати плакала, а батька вже не було.

Німці з’явилися несподівано. Пригнали велику групу військовополонених. Розташували на площі навпроти школи. Полонені, переважно молоді солдати, були сумні, похмурі. Могли розбігтися, адже їх охороняли лише двоє вартових з карабінами, стояли на ґанку школи і зрідка пострілювали. Прийшло багато жінок з надією зустріти свого. Вартові не заважали їм ходити, бо ті пригощали їх продуктами: яйцями, маслом. На жаль, односельчан серед полонених не було. Одна молода жінка прихопила із собою жіночий одяг, одягла молодого солдата і відвела додому.

Була сувора зима, снігу випало до середини вікон. Німці ішли лавиною на Москву. На санях лежали зарізані тварини, на деяких — трупи німців. Багато не витримували, забігали до хати, стрибали в кованих чоботях, у пілотках з навушниками.

А літо 1942-го було затишне. У селі стояла невелика господарська частина і велика група полонених. Вони працювали на полях і обслуговували німців. Потім, видно, німці готували полонених на війну. Прибула велика група молодих бійців, розташувались на вигоні. При них було тільки п’ять німецьких офіцерів, і ті не з’являлися, жили на квартирі. Полонені грали у футбол, у них був лише один карабін. Вони уже частково були сформовані у вагони, були старші. З одним старшим розмовляла моя мати. Пам’ятаю розмову: «Як це так, там ваші брати воюють, проливають кров, а ви вирішили піти туди проти них, допомагаєте німцям?» Відповідь: «Ми були у концлагері, голод, воші, смерть... Одного разу з’явилися три німці, розмовляли ламано по-російськи: «Рус, кто хотит воеват, получите хорошую пищу, жалование, почет.» Всі підняли руки, тільки моя рука не піднялася, бо як можна іти убивати своїх братів?»

Якось був я на другому боці вулиці, раптом з’явилася лавина бронемашин, ледь устиг перебігти. Машини, навантажені військами, ішли безперервно десь півтори доби у бік Ахтирки. Десь через три години пролетіли наші літаки-»яструбки», маскуючись хрестами на крилах, а на хвостах були червоні зірки. Люди зраділи. Літаки перетнули колону, дали чергу з кулеметів, німці відповіли, бо з кожної бронемашини стирчало по два дула кулеметів. Слідом за «яструбками» з’явилися бомбардувальники. Вони не наважувалися летіти уздовж колони, тому на колону не впала жодна бомба, а падали в городи. Багато не вибухало. На жаль, від такої бомби загинули діти. Вони її крутили за пропелер, і вона вибухнула. Люди ховали вісім мішечків...

Після перемоги йшли ешелони через ст. Киріковка у бік Харкова. Рухалися повільно, щоб могли бійці сходити біля кожного села. Привезли по сусідству юного лейтенанта-танкіста з перебинтованими очима. Його водила сестра, тримався за її плечі. Багатьох сусідів упізнавав, моя мати плакала, він був старанним учнем. Хотів навчитися, але не було словника зі спеціальним алфавітом. Пізніше знайшовся англійсько-російський. Він опанував англійську мову і викладав у Ахтирському технікумі. Потім одружився, було двоє дітей, він кожного дня гладив їхні голови. Так він пізнавав їх підростання...

Багато горя завдала війна, та ще й рік був неврожайним через посуху. Назрівав голод, ввели карткову система на хліб. А щоб додатково купити хлібинку, потрібно давитись у величезній черзі.

Батько після закінчення війни іще довго лікувався у шпиталі міста Берген. Від голоду померли дві сестри — восьми і чотирьох років. Потім злягла і померла мати. Старша сестра, їй було шістнадцять років, а мені десять, відвезла мене у Західну Україну.