Громадяни у постгеноцидному суспільстві повинні бути без зброї
(Відгук на статтю Ігоря КАГАНЦЯ «Беззахисність — це провокація!», «День» № 132, четвер, 9 серпня 2007)
Вельми неприємно вразила стаття Ігоря Каганця. З неї виходить, що проблема злочинності в Україні вирішується дуже просто — всі законослухняні та психічно здорові громадяни купують короткоствольну вогнепальну зброю, і міліція в нашій країні взагалі стає зайвою. Мотивом же написання цієї статті, мені здається, стало не що інше, як велике бажання самого пана Каганця придбати на легальних засадах таку зброю і відчувати себе в повній небезпеці. Ось таке суто технократичне вирішення проблеми злочинності в Україні.
Коментарі, що супроводжували його статтю в тому ж номері «Дня», були хоча й здебільшого заперечливі щодо «ноу- хау» автора, але, все ж таки, суб’єктивні й тому не досить переконливі. Ось чому мені хотілося б усім прибічникам вільного продажу зброї в Україні для початку розповісти історію, свідком якої я нещодавно став. У травні цього року я рибалив на ставку неподалік від Луганська. Поруч зі мною відпочивала компанія «крутих» чоловіків, що приїхали туди на кількох «Джипах». Риболовля їх мало цікавила. Випивши, мої сусіди стали розважатися вельми небезпечним засобом. Прямо з місця своєї трапези чоловіки стали стріляти з мисливських рушниць. Спочатку влет по диких гусях та качках, потім — по чайках, а потім і взагалі по ластівках, що снували туди-сюди над водою.
На протилежному березі ставка, метрів за сто від стрільців відпочивала родина, яка приїхала туди на не менш «крутому» «Джипі». Не треба бути здогадливим, щоб уявити собі, як батько сімейства зреагував на дріб, що свистів над головами його дітей. Це був кремезний чолов’яга, який не полінувався перейти на наш бік ставка і вельми аргументовано запропонував припинити стрілянину. П’яна компанія послала його відомо куди.
Чоловік повернувся до дітей та дружини і негайно викликав міліцію.
Стрільці цей виклик, звісно, добре чули і, негайно припинивши стрілянину, зібралися за кілька метрів від мене, де в очереті рибалив їхній товариш. Звертаючись до нього, вони називали його не інакше, як «депутат». Той потелефонував куди треба, запевнивши свого співрозмовника, що ситуація перебуває під його контролем і ніякої міліції тут не треба. Своїм же товаришам депутат наказав припинити стрілянину, і ті дійсно на деякий час її припинили. Але через годину-другу роздався постріл, потім ще, і все неподобство поновилося.
Міліція так і не приїхала. Сім’я на тому боці не стала більше ризикувати здоров’ям своїх членів і, швидесенько зібравшись, від’їхала геть.
Ця історія ставить сама по собі кілька запитань панові Каганцю та його прибічникам. Перше: що б сталося тоді на тому ставку, якби в Україні сьогодні з вогнепальною зброєю все вже було по-їхньому? Особливо якщо припустити, що один із зарядів дробу влучив би в дитину того чоловіка? Міліцію вдруге, маючи у кишені «Макарова», він, напевне, не викликав би. Як і не подавав би позову до суду, добре розуміючи, з ким має справу…
Взагалі дивно, коли вельми поважний автор не бачить жодних відмінностей між нашим та американським суспільством. Все ж таки, потрібно звертати увагу на відмінності і між українською та швейцарською правоохоронними системами, і між рівнем внутрішньої культури постгеноцидного «гомо совєтікуса» та сучасного естонця, і між рівнями корупції в Україні та в країнах, де зброя вільно продається.
У зв’язку з цим я запропонував би Ігореві Каганцю уважно прочитати книгу, видану колективом редакції «Дня» — «День і вічність Джеймса Мейса», в якій цей видатний дослідник Голодомору доводить, що всі наші сучасні суспільні негаразди походять від геноциду нашої нації 1933 року, і вони внаслідок цього настільки системні, що історик називає наше суспільство не інакше, як постгеноцидне.
Важко уявити собі, які суспільні проблеми виникли б у нашому суспільстві внаслідок вільного продажу вогнепальної зброї. Гадаю, багатьом нашим співгромадянам знайоме почуття відчаю та безвиході внаслідок тотальної корумпованості наших правоохоронних органів — міліції, судів, прокуратури. Глум образників, що своєчасно «зарядили» їхніх представників на свою користь, неможливо стерпіти, коли справа стосується життя близької тобі людини. На поверхні душі людської мимоволі з’являється почуття кревної помсти, і єдине, що стримує месника тоді від втілення його задумів у життя, — це перевага кривдників у чисельності або просто у фізичній силі.
Звісно, що з «Парабелумом» у кишені цей бар’єр у реалізації плану помсти зникає сам собою. Особливо коли кривдник неповнолітній або ж раніше засуджений, тобто не має права на придбання та володіння зброєю. Не треба мати багату фантазію, щоб уявити собі, скільки актів самосуду сталося б тоді в Україні. Самосудів з гнівними звинувачувальними промовами «прокурорів», які при цьому триматимуть на «мушці» своїх кривдників, а по завершенні цих промов, звичайно ж, виконань смертних вироків на місці. І все це, пане Ігорю, в масовому порядку будуть робити законослухняні, раніше не засуджені, психічно здорові громадяни України. Бо така вже безпросвітна корумпованість наших правоохоронних органів.
Та ж таки корумпованість не дає жодних гарантій на те, що вогнепальна зброя не буде потрапляти саме в руки злодіїв, що мають гроші. І тоді до сьогоднішньої кількості розбійних пограбувань громадян, крамниць, офісів та відділень банків в Україні, мабуть, доведеться додавати, як мінімум, один нуль.
А ті злочинці, які не матимуть корупційних зв’язків з правоохоронцями, будуть грабувати пристойно одягнених громадян та громадянок просто на вулиці. Як це вони роблять сьогодні, намагаючись заволодіти їхніми мобільними телефонами. І не факт, що законні володарі зброї при цьому встигнуть скористатися нею.
І, нарешті, останнє. В Україні приблизно 10—15% населення сьогодні живуть за межею бідності. Вони ні за яких обставин не зможуть викласти кілька сотень баксів за пістолет. Ви про них, пане Ігорю, звичайно ж, забули, бо у вас самого такої проблеми, напевне, немає.
Все це так, але можна з великою часткою вірогідності припустити, що сьогодні десь у Харкові, Донецьку, Запоріжжі чи Києві місцеві «молотобійці» вже зібралися для того, щоб виробити конкретний план дій та заходів з масового знищення своїх земляків. На моє глибоке переконання, зупинити їх зможе тільки публічна смертна кара їхніх дніпропетровських «колег» із прямою трансляцією її по загальнонаціональних каналах телебачення. І обов’язково з кадрами передсмертної агонії засуджених крупним планом.
Бо коли нація впритул підійшла до прірви свого повного духовного знищення, всілякі там гарні європейські манери для неї є тільки тим батогом, за допомогою якого вона робить свій останній крок…
