Iліада українських перспектив

Шановна Ларисо Олексіївно!

Будучи вкрай обуреним позицією нашої наукової еліти, вирішив відгукнутися коротким листом, який, сподіваюся, знайде місце на шпальтах вашої шанованої газети.

Сьогодні при думці про те, що на президентських виборах 2010 року може перемогти Віктор Янукович, наших так званих націонал-демократів охоплює мало не панічний жах. Судячи з фрагментів їхнього звернення до кандидатів у президенти та до виборців (Олена Яхно «Як націонал-демократи звернення підписували», «День» №220 від 4.12.2009), вони вважають, що в Україні влада може потрапити до рук «антидержавних сил». Для порятунку країни ці панове відчайдушно закликають: «У другому турі ми всі, патріоти України, маємо прийти на виборчі ділянки та сказати тверде й упевнене «ні» чужій владі — Януковичу та його кримінальному оточенню».

А чому, власне, пересічні громадяни повинні вважати саме В.Ф. Януковича в ролі президента «чужою владою»? Чим він гірший за ту ж Ю.В. Тимошенко, котра уклала з Росією кабальну й антиукраїнську угоду про ціни на газ, його транзит і зі штрафами за «недобір». Така політика прем’єр-міністра саме і є спрямованою на те, щоб «дуже далеко відкинути країну від отриманого суверенітету, демократії, від пошани сусідів, від миру та спокою в нашому домі» (там же). Багато претензій можна висунути й Вікторові Ющенку, котрий не виправдав надій Майдану 2004 року. Судячи з передвиборної риторики, багато, схоже, сумний досвід останнього нічому не навчив.

Спостерігати удаваний переполох наших націонал-демократів було би просто смішно, якби ситуація в Україні не була такою сумною. Виходить, що вони, хоч і визнані у нас авторитети, але й досі не розуміють, що всі небезпечні явища в сучасному житті країни виникли через те, що свого часу «кращі уми нації» не зробили чогось дуже важливого. Саме того, недооцінка значення чого неминуче нас підвела до виникнення небажаних наслідків. Про що ж таке важливе, проте не виконане своєчасно, всім нам сьогодні слід пригадати?

Як відомо, головував на зборах, що прийняли вищезазначене звернення, академік-філософ Мирослав Попович. Якщо не помиляюся, він очолює Інститут філософії ім. Григорія Сковороди НАН України. Саме та установа, яка за своїм статусом покликана визначати ідеологічне спрямування державного становлення країни. Та щось не доводилося чути, щоб його вчені з філософських позицій пояснили те, що з нами відбувалося наприкінці минулого століття, тобто аргументовано розкрили причини кризи радянського комуністичного режиму, розвалу СРСР і всього «світового соціалістичного табору». Щоб вони висунули якісь нові світоглядні принципи, оцінили на їхній основі вже пройдений нами за роки незалежності шлях, сучасний стан українського суспільства й намітили загальнодержавну перспективу майбутнього країни. На жаль, доводиться констатувати, що вітчизняна вчена філософська еліта виявилася навіть нездатною дати однозначну оцінку колишній державній ідеології СРСР — марксизму-ленінізму — хоча, здавалося б, це є «хлібом» їхньої спеціальності. Замість того, аби вирішувати гострі питання життя суспільства, вони, фігурально висловлюючись, стали схожі на тих птахів, що, як сказав колись відомий радянський письменник, «прячут во время бури свое жирное тело в утесах». У чому причина їхнього мовчання? Зубожіла філософська думка? Чогось бояться? Виходячи з останнього припущення, хочу нагадати їм і решті наших доморослих націонал-демократів слова поета і справжнього патріота своєї Батьківщини: «Лишь тот достоин счастья и свободы, кто каждый день за них готов идти на бой».

З повагою, Валентин КРИВЧЕНКО, Харків