Iсторія однієї подорожі

Тихий голос пробиває оборонні стіни, вивертає височезні брами. Голос пісні, голос молитви — до Бога, до всієї рідної землі. Декого її позбавлено. Ось місяць тому мандрував я південними регіонами Закерзоння, у 1944— 1946 рр. зруйнованою «репатріацією», а згодом доконаною операцією «Вісла». Тут земля підноситься до неба, а на цьому небі — зорі, як коти на теплій печі... Пухнасті — і, здається, руку простягнувши, погладиш їхні іскристі хутра.

Там їдеться попід небом до Антоничевої Новиці та Никифорової Криниці (Крениці — так вона зветься на місцевому діалекті), там попід небом палає Краса. Кличе вона живих та снується, молиться за своїх померлих творців, які зводили споруди для буднів і церкви для свят, які ставили хрести при дорогах і на могилах пращурiв. Чуємо її у повсякденних словах, віршах поетів, у музиці і піснях. Але чи заглушить вона сум, чи загоїть рани? Це ж від нас залежить — чи переможе в нашій душі інстинкт життя, чи, може, інстинкт археолога, який вміє лише копирсатися на рідному цвинтарі та попелищі.

Поезія — чи це вид літератури? Так, але передусім — це сигнали для нас із зовнішнього світу. Колись я написав: «Дитина плаче... І сльоза тече». Для мене в цьому була поезія — не літературна, «одягнута» у форму, риму та ритм, а поезія життя. Діамант дитячої сльози, скристалізований у горні переживань, завішений на дитячій війці та зірваний з неї, засмоктаний виром земного тяжіння...

Саме така поезія кипить на Лемківщині, куди поїхав на зламі жовтня та листопада, коли дні були сонячні, а ночі безхмарні та зоряні. Коли глянув на нічне небо — побачив поезію: зорі такі, яких тут у нас, на Підляшші, по містах взагалі не видно. Це був просто луг зі світлющими, аж важкими від цього світла, кульбабами. Луг, який ніби хтось закинув на небо. Коли згодом сягнув черговий раз до Антоничевих віршів, прочитав про зорі, що «лопочуть на тополях», подумав, що може й до мене посміхнулася якась частинка відкритої ним поезії країни, народженої з пломіння лемківської ватри.