Iз когорти смиренних, але нескорених

Надзвичайно важливу роль в історії Української церкви в усі часи відігравала особистість. До того ж походження, майновий стан, посада в церковній ієрархії не мали особливого значення. Але не тільки ревними молитвами й суворим дотриманням традицій, богословською думкою та високою мораллю славиться українське православ’я. В умовах бездержавного життя церковні ієрархи ставали провідниками національних інтересів, відстоювали українські традиції й звичаї. Золотими літерами на скрижалях історії Української церкви вписано й ім’я патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка).

Майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир  (9.12.1925 — 14.07.1995, у миру Василь Омелянович Романюк) народився в селі Химчин Косівського району Станіславської області (тепер Івано-Франківська). Виховувався в релігійній родині, яка змалку прищепила пошану й любов до Бога, рідного краю, національних традицій та звичаїв. Потім були школа, українські спортивні товариства, «Просвіта», молодіжний український націоналістичний рух... 

Уперше Василь Романюк потрапив до рук НКВС юнаком —  за  членство  в Організації Українських Націоналістів (революційної) у липні 1944 року. Того ж року був засуджений Військовим трибуналом  НКВС Станіславської області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Присуд незабаром «пом’якшили» до десяти років. Він пройшов усі кола пекла сталінського ГУЛАГу в колимських концтаборах і був реабілітований  1959 року, після чого зміг  повернутися в Україну. Служив дияконом, а 1964-го вступив до Московської духовної семінарії, ніс пастирське служіння на Івано-Франківщині.

Удруге був заарештований і отримав чергову «десятку» ув’язнення за формулою «сім років концтаборів і три роки  заслання», коли виступив на захист ув’язненого  історика Валентина  Мороза. Покарання  відбував  у таборі ЖХ-385/1 (сел. Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у  дні політв’язня й прав людини, під час хвилі репресій в Україні 1972 року, інших акціях спротиву. На знак протесту проти політичних репресій відмовився від радянського громадянства. У цей період Василь Романюк став засновником Товариства радянських політв’язнів, а в лютому 1979 року — членом легендарної Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. У  1987 — 1990  роках  побував  на Заході, де працював у парафіях Української православної церкви в США та Української греко-православної церкви в Канаді, займався місійною й літературною працею.

На початку 1990 року повернувся в Україну та активно включився у відродження Української автокефальної православної церкви. Незабаром взяв чернечий постриг з ім’ям Володимир... У жовтні 1993 року обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України.

Патріарх Володимир не був клерикалом у традиційному для сучасного обрядовірства слові. Його особа не була невід’ємним атрибутом освячень, урочистих «академій», пошанувань «ювілярів», «благословителем» зібрань, з’їздів, форумів і т.д. Він не демонстрував на людях свою «набожність». Патріарх Володимир не любив, щоб віруючі цілували йому руки та схилялися в покорі: відмахувався від подібного «почітанія» або тиснув руку «по-світськи». Патріарх Володимир завжди говорив: «Називайся священиком, а отцем тебе нехай люди назвуть...».

Сьогодні ми багато говоримо про відродження національної пам’яті та повернення до пошанування усією нацією видатних особистостей нашої минувшини. Але ви не знайдете жодного пам’ятника чи пам’ятного знака цій видатній особистості, його твори, що розкидані по багатьох джерелах, не видані навіть маленькою брошурою. Музей-садиба в його рідному селі відбудований працею й коштом його односельців, без жодної допомоги влади й навіть Церкви, яку він очолював! Але незважаючи ні на що пам’ять про патріарха-сповідника живе в серцях багатьох вірних...

Нещодавно у залі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на пошанування пам’яті патріарха-сповідника зібралися ті, хто особисто знав владику та брав активну участь у релігійному житті країни. Спогадами про церковно-суспільні відносини та участь у них владики Володимира на початку дев’яностих  минулого століття поділився з присутніми академік НАН України Микола Жулинський. Києвоцентризм як новітню ідеологію українського церковного руху в поглядах і діяльності владики відзначав голова правління ГО «Міжнародний центр гуманітарних ініціатив», історик Сергій Шумило, а завідувач відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Здіорук наголошував на винятковій ролі Патріарха у формуванні освітньої галузі Церкви на прикладі Київської духовної академії...

Праведники відходять тихо... У спокої й гармонії із власною душею і Всевидячим Спасителем. Патріарх Володимир не залишив після себе «офіційного» заповіту. Однак ніби передчуваючи свій відхід у вічність, у одному зі своїх послань Патріарх Володимир писав: «Нині у нас є багато всіляких негараздів, ми переходимо через різні випробування й терпіння, але сьогодні нас особливо втішає та обнадіює те, що володіємо найголовнішим для зміцнення незалежності — це нашою українською духовністю. Без духовного підґрунтя ніякої держави, ніякого суспільства побудувати не можна. Така держава, таке суспільство може мати всі матеріальні блага, але якщо немає духовності, немає духовних настанов, духовного бажання зміцнення незалежності, — то ніякої незалежності збудувати неможливо, а якщо вона й буде збудована так, то буде нестійка й недовговічна. Українському народові необхідно зараз будувати такий державний устрій і обрати до керівництва в державі таких людей, котрі передусім виховували б на підґрунті нашої духовності  український патріотизм. Спаситель казав: «Пізнайте істину, і вона вас зробить вільними». Ось ці слова нехай будуть моїм патріаршим заповітом до мого народу. Молитовно бажаю всім, щоб ми всі пізнали істину. І ще більше бажаю, щоб ми всі стали насправді вільними, щоб ні на хвилину не забували, що Україна в нас одна. В ім’я неї й в ім’я нашої православної віри мусимо жити й працювати. Гуртом збудуємо спільний дім, щоб онуки  й правнуки через багато років сказали добре слово про нас із вами»...

Саме ці безсмертні слова патріарха Володимира й стали його правдивим Заповітом, як стало неперевершеним прикладом для нас його незламність духу та непереможна вірність Церкві Христовій!