Хай із нами залишається надія

Політологи вважають, що Україна — в «аварійній» ситуації, і розрив між «сотнею найбагатших сімей і всім іншим населенням» продовжує катастрофічно збільшуватися. Тим часом у владі — переділ владних портфелів, а киян запрошують на фестиваль глінтвейну. Змінюється все, але не звичайне людське прагнення бути благополучними, коханими, мати родину, дах над головою, хліб на столі і — надію. А вона залишається, поки є у світі хоча б одне небайдуже серце.

Віктор БОБИРЕНКО, експерт ГО «Бюро аналізу політики»:

— Цього тижня було холодно. І це погано. Дивлюся телевізор. Показують уряд, Президента. Злюся. Не на них, а на людей, які за них голосували. Де були ваші очі, люди добрі? Прем’єр говорить, як класно жити, кругом проценти зростають. І думаю: ой, біда: значить, буде гірше.

Та цього тижня було холодно. І це добре. Холод не може бути вічним — отже, незабаром весна. Ішов мостом — дивлюся: двоє закоханих цілуються. Бо день закоханих. Їм байдуже, що холодно, що мороз, що там щось говорить по телевізору прем’єр, вони щасливі йому на зло. У друзів народилася дочка. Це вже зовсім добре. Адже вона обов’язково виросте щасливою. Ми ж для цього зробимо все, правда?

Олена ПІКУЛИЦЬКА, регіональний представник програми «Бібліоміст»:

— Цього тижня я багато спілкувалася із сільськими бібліотекарями й укотре чула про одвічні проблеми: бібліотеки не опалюють, нових находжень немає, фонди застарілі. І навіть нещодавно запроваджений Верховною Радою мораторій на закриття закладів культури в сільській місцевості не додає бібліотекарям оптимізму. «Ми постійно, з року в рік, змушені доводити владі необхідність свого існування, і жоден мораторій не змінить їхнього ставлення до нас, — зітхнула одна моя співрозмовниця. — Адже не розкажеш їм, що люди до нас часто приходять навіть не по інформацію, а просто поговорити». Проте за проблемами та зітханнями проглядається й хороше. Я побачила багато відданих своїй роботі і своїй громаді людей, які перетворюють «книгозбірні» на інформаційні й культурні центри, де завжди гамірно й людно. Бібліотекарі не бояться сучасних інформаційних технологій, залучають усіма правдами й неправдами ресурси для розвитку свого закладу. Серед позитивних вражень цього тижня — розповідь про бібліотекарку, яка розносила книжки для пенсіонерів: вона побачила, як старенька самотня бабуся намагається побілити хату, — і залишилася в неї на цілий день — допомагати. Гадаю, у цієї бабусі не виникає запитання, чи потрібна в селі бібліотека.

Людмила КОВАЛЕНКО, безробітна:

— Протягом двох тижнів не могла стати на облік у місцевому центрі зайнятості. Спочатку майже півроку закривала підприємництво. Хто цим займався, той мене зрозуміє: стільки ходіння різними інстанціями, нервів, стільки черг, скільки бюрократизму, байдужості, а подекуди й цинізму з боку чиновників... Нарешті дістала довгоочікувану довідку про те, що вже — не приватний підприємець. І почалися поневіряння в коридорах центру зайнятості. Спочатку вимагали одні документи, потім інші, потім — витяг із держреєстру. Замовила цей витяг, заплатила за нього 60 гривень, а потім виявилося, що треба було не в такій формі. Виникає враження, що всі ці перешкоди створюють навмисно. Можливо, для того, щоб будь-як намагатися «утримати» в якихось штучних рамках статистику появи нових безробітних, мінімізувати цифри принаймні шляхом затягування процесу. Урешті, терпець урвався, і довелося вдатися до випробуваного способу — знайомств і могоричів. Сьогодні набула статусу безробітної, і з’явилася надія отримувати хоча б якусь матеріальну допомогу. На працевлаштування, сказали, надії мало. Щоправда, запропонували пройти курси, де навчають навичок роботи з комп’ютером. На що я відповіла, що благополучно користуюся цієї технікою вже понад 15 років. Наступною була пропозиція перевчитися на маляра-штукатура. Може, згодитися? І буде маляр-штукатур із вищою філологічною освітою. А ви питаєте, що хорошого...

Людмила ХАНІНА, сільський учитель:

— Дивишся новини по телебаченню й дивуєшся: уряд, влада, численні політики хором розповідають про своє прагнення покращити життя пересічних українців. Чому ж результатом таких благих намірів є та ж сама напруга в суспільстві, підвищення житлово-комунальних тарифів, яке не під силу сотням і сотням тисяч українців? Моє покликання як педагога — не тільки вчити прекрасного, а й виховувати, по можливості, справжніх, а не «екранних» патріотів своєї держави. Тільки де ж узяти для цього взірці? Щоб вони були не з книжок, а з реального життя? Політичні ігри, які затівають щоразу перед виборами, популістські заяви, яким уже не віриш, — усе те розчаровує. Залишається радіти своїми, можливо, й не глобальними, зате справжніми радощами. Підростає онучок, радує чоловік, із яким прожили вже 25 років. Приємно було зустріти одногрупницю, яку не бачила із часів студентства. Приємно, що пам’ятають і час від часу забігають у гості мої випускники. А ще мені вчора повернули загублену флешку: здавалось би, дрібниця, але теж приємно. Звичайно ж, не через саму флешку, а через усвідомлення, що в нашому житті все ще залишається місце для порядності, людяності, простої уваги до того, хто поруч із тобою.