Хочеться доторкнутися до вічного
Саме такі настрої переважали у людей, з якими довелося спілкуватися на тижні, що минає. Бо комусь із співрозмовників вдалося потрапити на Землю обітовану, хтось знайшов для себе новий храм, а декому в поважному віці відкрився, врешті, зміст життя, який у тому, що... хочеться жити і творити.
Григорій ГУРТОВИЙ, директор народного історичного музею (селище Торчин Луцького району):
— Коли я оглядаюся на пережиті мною голодні 1933-й, 1947-й роки, німецький концтабір, то щоразу думаю: скільки людина може витримати! У 33-му, про який стільки згадували цими днями, я ж був першокласником. І всі мої однокласники загинули... На першій парті сидів найменший у класі хлопчик: мати його з’їла. І в нашій родині були великі втрати. Я й на Волинь у 1947 прибув, рятуючись від голоду, а знайшов тут і роботу, і сім’ю. Те, що вижив і можу донести правду про ті події до людей, мене тільки радує. Але засмучує не лише ставлення різних політиканів до подій, які були справжнім геноцидом українського народу. Засмучує, що говорять про дітей війни, а мовчать про дітей Голодомору. Я не претендую ні на які пільги щодо цього, бо найбільшою з них було б лише здоров’я, але як історик знаю, що нині лише колишні діти є єдиними свідками тих подій. Їхні батьки, чиї тіла і душі були змучені голодом, уже відійшли. А цих безцінних свідчень ми не повинні втрачати. Проте радує, що ще є натхнення жити і працювати. Хочеться ще досліджувати. Наш народний історичний музей за більше, ніж півстоліття, що я ним займаюся, за більше ніж півстоліття здобув і нагороди, і визнання, в ньому зібрано справді унікальні матеріали.
Чим глибше вивчаю історію, тим більше у ній для мене загадок. Подробиці подій виявляються найцікавішими. Ось недавно вдалося випадково з’ясувати, що 21 вересня 1812 року біля Торчина відбувався бій, після якого союзників Наполеона погнали з Волині. А біля колишнього приміщення профтехучилища, коли зводили там новий дім, виявили старе захоронення. Спочатку думали, що це просто давнє торчинське кладовище. А виявилося, що там покояться останки наполеонівських вояків! Для історика такі відкриття — справжнє свято.
Михайло ОНИЩУК, настоятель храму ікони Холмської Богородиці:
— Радує, що люди не тільки почали навертатися до Господа, а й що настала згода у суспільстві, принаймні у нашій луцькій громаді, щодо вшанування святинь всього українського народу. Лише у вересні ми освятили камінь на місці, де має постати величний храм на честь ікони Холмської Богородиці. І якщо спочатку обране місце для храму когось нервувало, комусь вона заважала, то нині цього вже нема. Ікона Холмської Богородиці — одна з найдревніших ікон, які дійшли до нашого часу, це чудотворний образ, про історію котрого шанована газета «День» вже не раз писала. Нині ми служимо у тимчасовій капличці, котра, і це не може не радувати, уже стала настільки тісною, що не вміщає всіх бажаючих помолитися тут Богу, прикластися до часточки чудотворної ікони. Наша церква нині — один із небагатьох православних храмів, де літургія правиться щодня, а щовечора служиться акафіст Пресвятій Богородиці. За цей місяць мусимо розширити наш тимчасовий храм, бо настала холодна пора і людям не гідно стояти службу на вулиці. У нашу церкву їдуть молитися люди не лише з усього Луцька, з навколишніх сіл: навіть із Львівщини та Рівненщини, і це далеко не лише колишні холмщаки, для котрих ікона Холмської Богоматері є святинею. Мене радує, що вшанування святині цієї давно вийшло за рамки однієї громади. Бачили б ви, скільки золотих речей — хрестів і хрестиків, ланцюжків, сережок та іншого — пожертвували люди, бо ми хочемо відновити первісні ризи чудотворної ікони, які були срібними і золотими.
Тетяна ЄЛИСЄЄВА, завідуюча Музеєм волинської ікони:
— Листопад подарував мені найбільшу радість життя для православної людини: вдалося побувати у паломницькій поїздці на Святій Землі. Моменти молитовного піднесення, високої духовності зафіксовані на фотознімках і в душі. Як фахівця мене вразив монастир Святої Катерини, його ікони. Тут є великий музей, до 200 ікон іще знаходиться у запасниках. Це ікони VI, VII, XII, XIII століть: найдавніші пам’ятки християнського іконопису, які дійшли до нашого часу. Такі ж давні образи і в самому храмі. І можна сотні разів розглядати репродукції, та зовсім інша річ, коли ти бачиш не копію, не фотографію, а сам образ, наприклад, Спаса Вседержителя, на котрому лик Ісуса складається з двох половинок, у яких різний вираз обличчя. На одній половині з його ока стікає сльоза, він наче плаче за людством, а на іншій спокій — це втілюється тема Воскресіння. Відчуття поїздка подарувала незабутні та різні, залежно від місця, де ми бували. Ще коли стоїш у черзі з кількох сотень вірян до Гробу Господнього, то справді, як казав наш владика Ніфонт, митрополит Луцький і Волинський, згадуєш усіх своїх рідних, бо привозиш сюди і їхні душі, і сльози течуть, течуть... Плачуть усі. Зовсім інше відчуття — умиротворення — на місці, де була похована Богоматір. У Вифліємі, де Ісус народився, відчуваєш полегшення, радість, бо тут народився Спаситель.
А засмучує... Україна, бо після побаченого в Ізраїлі, який відродився серед пустелі, наші необроблені десятиліттями чорноземи теж викликають сльози і запитання: і що ми за народ такий, що не цінуємо ні себе, ні того, що нам Богом дано?
