Хочеться, щоб люди навчилися називати речі своїми іменами
...З квітня почала читати вашу газету... Поки що не склала думку про те, чиї інтереси вона представляє і кому адресована...
Моя газета — це газета, яка перш за все стоїть на «державницьких позиціях», газета, яка висловлює інтереси не вузького кола суспільства, а широких народних мас.
Про це в тій чи іншій мірі говоритиму надалі у своєму викладі. А це буде просто моя думка про те, що на разі вдалося прочитати.
На перше місце поставлю думку Смешка щодо мовної ситуації в Швейцарії та Україні... Хочеться, щоб всі українці навчилися так захищати своє... Італійську, німецьку, французьку мови є кому захищати і за межами Швейцарії. В Україні протилежна ситуація: не лише нікому захищати мову за межами країни (хіба що окрім діаспори, але це не рівень держави), більш того, українці у своїй власній країні повинні «вибороти» право називатися і бути титульною нацією в державі Україна. Бо багато недругів України не тільки іронічно ставляться до права українців, але й на практиці роблять все, щоб посіяти недовіру і зневіру в саму можливість української держави. Це лунає з екранів телевізорів, друкується в ЗМІ. І не було жодного випадку, коли хтось відповідав за антидержавну діяльність.
Моя думка: щоб зберегти державу Україна, всі свідомі українці мають стати націоналістами... Я давно про це думаю, тому голосую за «Свободу». Хоча бажаю їм мудрості, тверезості, й мені не хотілося б, щоб там навіть зароджувалося щось схоже на культ особи. Хоча я поважаю свободівців, їхнього Олега Тягнибока, Богдана Бенюка й багато-багато інших...
І у зв’язку з цим мені дуже імпонує стаття у Вашій газеті про Пілсудського. Те, що він проводив політику проти українців, — це відповідало його завданню — створенню польської держави. Хоча по відношенню до українців це було несправедливо. Але українці «не скорилися». Виріс рух опору. Ми отримали великого українця Степана Бандеру, який заявив, що нам не потрібно нічийого дозволу, щоб проголосити створення Української держави. Це саме та рішучість і воля у відстоюванні своєї держави, якої немає зараз і від відсутності якої неймовірно страждає Україна, будучи поки що лише об’єктом чиїхось інтересів. І чи не приклад політика Пілсудського для України, як вчиняти з тими, хто заважає створенню української держави: п’ята колона в Україні занадто велика...
...Люблю і поважаю таких людей, як Джамала, Рефат Чубаров, Любомир Гузар, митрополит Філарет й ін. Люблю наших простих селян і вважаю, що їм (селянам) незаслужено мало приділяють уваги, зокрема й наші так звані депутати... Хоча самі в переважній більшості вийшли з села, а для села нічого не зробили, побудувавши свої кар’єри тільки для себе... А не завадило б найсерйознішим чином налагодити життя села (зі зручностями, дорогами тощо). Не люблю, коли говорять: хотіли щось зробити для України, але не дали, завадили. Мені завжди в таких випадках приходить думка: я бачу Україну в собі або себе в Україні. І в оцінці таких «діячів» схиляюся до другого.
...У газеті промайнула думка про те, що коли опозиція прийде до влади, помста буде зайвою. Правильно: помсти не треба, але потрібна відплата. Ющенко у нас вже намагався приручити регіоналів. А що вийшло?! Бачимо і розплутуємо. Хоча ідея була хорошою: не викидати когось з життя, а залучити до спільного гуртожитку. Але скільки вовка не навчай, він овечкою не стане. Єдине, що можна зробити, — це поставити його в якісь рамки (правила) і контролювати.
І ще. Можливо, кияни вийдуть на мітинг за мера і підштовхнуть опозицію до справжньої боротьби. На разі ж опозиція тільки те й робить, що здає позиції. Складається враження, що вона чекає лише на те, щоб здатися регіоналам... Що, вони такі страшні? Що, їх не можна обіграти?
Мені чомусь хочеться, щоб люди навчилися називати речі своїми іменами... А у нас це не прийнято... У нас прийнято скандалити і брудно висловлювати свої думки. А це не одне й те саме: називати речі своїми іменами і ображати (наприклад, кричати «фашисти» за те, що ти любиш свою країну, як у нашому парламенті...)
Я дуже рада, що Луценко на волі, але ще була б більше рада, якби на волі опинилися також інші безневинно засуджені, і ще була б більше рада, якби наш суд ім’ям закону не чинив беззаконня і не був би ручним.
...З приводу польсько-українського примирення. Хтось (здається, Гегель) сказав: історія вчить, що вона нічого не вчить. Це цілком можна віднести до обговорюваної теми. Досвід польсько-українських стосунків, починаючи з XVI ст. і далі в XVII і XVIII ст., показав, що коли поляки й українці сваряться, програють і ті, й інші, а виграє якась третя сторона, яка аплодує цьому, задоволено потираючи руки. Так Польща втратила свою державність майже на півтора століття, так Україну втратила свою державність — спочатку ту, яку заснував Б. Хмельницький, а потім в урізаному вигляді вона існувала в період гетьманата...
Нам всім слід пам’ятати, що війна забрала більше 50 млн життів, що вона була жорстокою і кривавою з усіх боків. І тут нічого мірятися, хто більший, хто менший. Годі вже...
Особисто від себе я б додала, що потрібно було б провести Нюрнберг не лише для Гітлера, але й для правителів західних держав, і для керівників СРСР. Бо їхня політика «заспокоєння агресора» зрештою призвела до цієї кривавої бійні... Але у нас (як же!) діє принцип: «переможців не судять»... Натомість у нас є мода судити пересічних учасників цієї трагедії і серед них шукати винуватців...
З повагою небайдужий читач
Дарина ДОРЕНКО, Одеса
