Хочу, щоб моя Україна була іншою

У минулому випуску шпальт «Пошта «Дня» ми опублікували статтю Ярослава Зіневича, яку надіслала нам Людмила Зіневич як подарунок до 15-річчя видання і як свідчення впливу «Дня» на формування їхнього світогляду й національної самоідентичності. Сьогодні пропонуємо ще одну надіслану статтю. Авторка — Анастасія Суховій, чиї враження про Фотовиставку «День «Дня» у Чернігові» вже друкувалася на шпальтах газети. Крім того, вона дворазова чемпіонка України з метання списа й має досвід відстоювання честі України на міжнародних змаганнях.

Усвідомлення своєї належності до великого народу приходить не відразу, воно визріває, стигне і наливається змістом. Кажу про той потужний, величний, але водночас ще такий дикий, гідно й досі не оцінений скарб, який залишили нам наші пращури, — про культуру та все, що входить до цього місткого поняття, і, насамперед, — національну неповторність української душі, специфіку українського характеру, нашу національну своєрідність.

Так, я — українка! Це усвідомлення себе як маленької часточки великої спільноти таких, як ти, змушує розмірковувати над багатьма суперечностями: ми — працьовитий народ, проте найбідніший у Європі; ми — веселі та кмітливі, проте навколо стільки горя й сліз; ми — розумні й талановиті, проте ніяк не збудуємо своєї справді незалежної держави, в якій би жилося комфортно усім; ми — щедрі та гостинні, тому, мабуть, щедро роздаємо свої таланти направо й наліво сусіднім державам і так беззастережно приймаємо віяння чужоземних культур (напевно, скоро Геловін стане загальноукраїнським святом); ми любимо свою мову — але нею не розмовляємо, хіба що для чергової «показухи»; ми пишаємося своєю історією та традиціями — але насправді їх не знаємо і цураємось, як чорт ладану, як «шароварщини»; ми любимо свою землю — лани, ліси, поля й ріки, моря й гори, проте занедбали й засмітили її так, що воліємо відпочивати на заморських курортах; ми — високодуховна нація, проте все більше навкруги порожніх очей і спорожнілих душ...

Для мене існує чітке розмежування країни та держави, звичайних українців, таких як я, й політикуму. Адже «лани широкополі» — це країна, а смітники за містом — це, на жаль, обличчя держави. Непідкупна та лояльна самопожертва — це душа народу, безвідповідальність і байдужість — то вибір громадян. Наша держава ставить своїх громадян у бетонні рамки та диктує правила життя, не дотримуючись яких, людина опиняється за межею бідності, зупиняється перед вибором: зло чи ще більше зло змушує шукати компромісів між совістю та інстинктом виживання. То хіба ж це вільний вибір? Хіба окраєць хліба рівнозначний честі на терезах? Здається, що в нас Феміда сліпа не від того...

Природно любити край, де промайнуло дитинство; любити те, з чим пов’язані найтепліші спогади. Але чому ж тоді молоде покоління намагається втекти з України всіма можливими способами?

Природно жаліти бездомне кошеня, сліпу собаку чи покаліченого птаха, але чому ж тоді неприродно надати допомогу дітям вулиці та інвалідам? Природно влаштовувати аукціони на покинутих тварин, але чому ж не проводяться аукціони на покинутих дітей, які тисячами очей чекають на любов? Природно оголошувати чи не траур по смерті слона, але ж чому ніхто не помічає, як гинуть сотні людей щодня від виліковних на сьогодні хвороб?

Мені до щему подобаються наші чисті струмочки та мрійливі ліси — але я ніяк не можу зрозуміти, чому нікого не хвилюють спопеляючі наслідки Чорнобиля..., а якщо й хвилюють, то лише перед телекамерами.

Я люблю щирість розмов та усмішок, але задихаюся від брехні із телевізора.

Я хочу виявляти свою любов до Батьківщини через професійну реалізацію, але чи це можливо в клановому суспільстві, якщо ти звичайний українець, — позаклановий та без батька-депутата чи держчиновника?!

Я пишаюся тим, що я українка, проте мені соромно за репутацію своєї держави у світі. Я пишаюся глибокою духовністю нашої нації, але мені незрозуміло, чому й досі Україна займає перше місце в Європі за поширенням ВІЛ/СНІДу... Я пишаюся своїм народом і своєю країною, але мені соромно за кордоном назвати Україну розвинутою та європейською державою, хоча історично — це все ж таки Європа...

Хотілось би не ділити країну та державу, хотілось би єдності.

Я б пишалася своєю державою та її громадянами, якби в нас не було жебраків, дітей вулиці, покинутих, забутих...на тлі найбагатших олігархів Європи з України. Я б пишалася, якби молода новостворена сім’я переступала поріг власного житла. Я б пишалася, якби студент-випускник не ставав на облік до служби зайнятості й не чекав, як жебрак, допомоги. Я б пишалася, якби новонароджена дитина була у цілковитій безпеці.

Так, я — українка, я люблю Україну, я хочу в ній жити, для неї працювати й народжувати дітей — українців, проте я хочу, щоб моя Україна була іншою: не заплаканою — усміхненою мільйонами облич українців; не з голодними очима і протягнутою рукою — а з рогом достатку в руках, і не тільки «вибраних», а й тих, хто обирав; умитою джерельною водою — а не отрутохімікатами. Я хочу, щоб вона стала країною рівних можливостей для всіх, незалежно від соціального статусу, національності, статків, щоб наші споконвічні, та нині здевальвовані, цінності — честь і гідність — стали основоположними в нашому спільному домобудівництві. І тоді кожен і я зможемо з гордістю сказати: «Я — син, донька свого народу, що вгору йде!».