«Хто бiльше для матерi-істор і ї цінний?»
Що є рушійною силою історії — видатна особистість чи народ? Ігор Сюндюков у рубриці «Особистість на тлі століття» у статті «Єдиний шлях життя, або Євангеліє від Толстого» («День», № 82 від 15 травня 2001 року) співає панегірик певній особі, що належить до популярної нині соціологічної категорії національної еліти. І в цьому ж числі газети, але на іншій сторінці Олексій Корж із Білої Церкви Київської області, полемізуючи з раніше опублікованим листом В. Яворського «То хто ж, власне, нам винен?» («День» від 24 березня) , висловлює сумнів у тому, що ті, кого наразі називають національною елітою, кращі представники народу і його совість.
Таким чином, питання про рушійну силу історії, як завжди, актуальне. Народ або особистість (князь, цар, гетьман, президент чи генсек) — хто цінніший для матерi-історії?
Розвиток цивілізації засвідчує, що у міру її розвитку роль особистості зменшується, а роль народу через участь в управлінні суспільством і державою зростає через перламентаризм, політичну багатопартійність та різні форми місцевого самоврядування.
Всі пам’ятають величезну роль компартійного генсека. Але за нього хоч Компартія відповідала, хоч якось контролювала на своїх пленумах та з’їздах. І досі несе цей тягар відповідальності.
А що з нашими безпартійними президентами та їхньою ніби безпартійною адміністрацією (горезвісний адмінресурс)? Хто відповідає за їхню діяльність? Аж ніхто! Вони мають владу більшу, ніж у генсеків, і не залежать ні від кого! Якщо президент натворив справ, хто за нього відповість? Гадаю, що із запровадженням безпартійного інституту президентства наша «національна еліта», приймаючи Конституцію України 1996 року, «дала маху», і це потрібно негайно виправляти! Шляхи виправлення цілком очевидні: вибори президента і до Верховної Ради — тільки за партійними списками, аби було кому за них відповідати!
