Хто буде «іміджмейкером України»?
У матеріалі Юлії Кацун «Просто пропагувати свою країну…» («День», №120) порушено питання яке давно мене хвилює: про присутність України в інформаційному просторі за кордоном.
Мене, колишнього інженера з 45-річним стажем роботи, відверто кажучи, вражають масштаби розвалу українського іномовлення на коротких хвилях. Колись могутні радіопередавачі Броварського радіоцентру транслювали новини та музичні передачі України на Західну Європу, США та Канаду через гостронаправленні антенні споруди. «Пройдіться» зараз по діапазонах 16, 25, 31 метр, і ви почуєте багатоголосу інтернаціональну мову: російську й англійську, білоруську та румунську, польську та китайську і т. д., але тільки не українську.
Дійсно, мовлення на закордон за допомогою могутніх радіопередавачів — витратна галузь, вона вимагає мільйони кіловатгодин електроенергії, дорогих радіоламп й інших матеріальних засобів. Це гроші — з бюджету, тому на цій галузі вирішили зекономити. Однак наші сусіди міркують інакше: їх навіть влаштовує дисбаланс інформаційних потоків не на користь України, і вони не шкодують коштів на поширення національних програм через ефір, що не має кордонів, бо знають, що згодом витрати окупляться сторицею. Якщо до 1995 року програми Всесвітньої служби радіо України приймалися практично в кожній точці земної кулі, то сьогодні радіус обхвату національними програмами обмежений у десятки разів, і це вже — проблема національної безпеки країни.
У той же час в нашому FM-діапазоні ми можемо почути представників радіокомпаній інших країн, прагнучих шляхом оренди ефірного часу проникнути в українське інформаційне поле. Причому більше всіх тут стараються росіяни.
Як же нам інформувати світову спільноту про свої пріоритети, тобто як нам «просто пропагувати свою країну…»?
Може, не винаходити велосипед і профінансувати галузь могутнього радіомовлення? Не вийде! Тому що добра половина радіопередавачів розукомплектована, землі антенних полів (десятки гектарів) передані в оренду чи то місту, чи то ще комусь.
Може, запозичити досвід тих країн, які орендують наші радіопередавачі для своїх програм? Чому б нам, як «Німецькій хвилі» у нас, не орендувати «там, у них» хоча б ефірний час? Або перекладемо всю «зовнішньополітичну пропаганду» на плечі Президента? У нього закордонних візитів багато — нехай пропагує. Або на діаспору Канади, США, Австралії й інші, нехай лобіюють?
Хто ж повинен виробити доктрину національної інформаційної безпеки України, хто ж буде формувати позитивний міжнародний імідж України? Ці запитання повисли в повітрі після прочитання статті: «Просто пропагувати свою країну…»
На мій погляд, пора це питання обговорити на засіданні РНБОУ.
