Кілька слів на захист галичан та української культури
В інтерв’ю Д. Табачника у листопаді минулого року в газеті «Літературна Україна» простежується нічим не приховуване протиставлення українців Наддніпрянщини, сходу та півдня України західним українцям, особливо галичанам, яких він вважає чужими на терені єдиної України і нездатними до розвитку та високих досягнень. Наведу лише кілька контраргументів.
Не відповідає дійсності версія Д. Табачника, що західні українці не мають ніякого відношення до козацтва, вони, мовляв, тільки приводили татар для грабунку населення. Нагадаємо, що засновником Запорізької Січі на Хортиці був князь Дмитро Вишневецький (його родовий маєток у містечку Вишнівці — сучасна Тернопільщина). Доречно пригадати, що з Галичини (с. Кульчиці Самбірського району) походить славний український гетьман Петро Сагайдачний, великий український полководець і флотоводець, що прославився морськими походами, брав штурмом з моря Кафу та інші турецькі фортеці на Чорному морі, виграв велику битву над набагато чисельнішою турецькою армією під Хотином, прислужившись до початку поступового занепаду Османської імперії. Він по праву увійшов у когорту найвидатніших полководців та флотоводців світової історії XVII століття. Багато вихідців із Галичини та інших західноукраїнських земель прославились в роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Зокрема, перший київський полковник тих часів Михайло Кричевський вів свій родовід від м. Кричева (Підляшшя). Він був кумом Б. Хмельницького. Взявши Хмельницького на поруки в 1647 році, допоміг йому уникнути ув’язнення та втекти на Запоріжжя для підготовки повстання. Загинув Кричевський геройською смертю під Лоєвом, заступивши шлях просуванню литовського гетьмана Радзівіла на Київ після невдалої для українців битви під Берестечком.
Героєм звитяжної Збаразько-Зборівської кампанії став виходець із Теребовлі козацький полковник Нестор Морозенко (Станіслав Мрозовицький), який загинув у цій битві, оспіваний народом у піснях. Брацлавським та прилуцьким полковником, генеральним обозним під час визвольної війни 1648—1657 років був Тиміш Носач (Шкурлат), уродженець Львова. Широкому загалу відоме ім’я полковника Семена Височана, що прийшов у військо Б. Хмельницького з карпатськими повстанцями. У часи Хмельниччини ніжинським та брацлавським полковником, що водночас виконував обов’язки наказного гетьмана, героєм Конотопської битви був виходець з Волині Григорій Гуляницький.
Героєм оборони Відня 1683 року під час облоги його турками став Юрій Кульчицький, ще один земляк Петра Сагайдачного. Вдячні віденці дозволили відкрити йому першу в центральній Європі кав’ярню, а після смерті назвали іменем героя вулицю. На будинку, де була кав’ярня, встановили меморіальну дошку і бронзову статую Юрія Кульчицького.
Не додає Д. Табачнику ваги і те, що він демонструє необізнаність стосовно великого внеску галичан Л. Курбаса, А. Бучми, М. Крушельницького, Г. Федорцевої, волинянки Н. Ужвій, які стали продовжувачами чи гідними партнерами М. Заньковецької, Б. Романицького, Г, Юри, Ю. Шумського, В. Василька, Л. Сердюка та інших наддніпрянців у творенні єдиної культури українського народу в довоєнні та перші післявоєнні роки.
Свої претензії до західних українців Д. Табачник полюбляє висувати і в тому, що нібито вони засмічують літературну українську мову. В російську мову багато німецьких чи голландських слів введено за роки правління Петра І, а також французьких — Катериною ІІ. В українській мові таких слів значно менше, і це навіть при тому, що всілякі спроби українських лінгвістів та письменників сміливіше використовувати українські відповідники розцінювалися як прояви «буржуазного націоналізму» та закінчувались трагічно. А сучасні спроби недолугих політиків та журналістів впровадити в мову масу іноземних слів, що справді засмічують українську мову, варті уваги гуманітаріїв.
Галичани завжди любили мову наддніпрянців і визнавали, що вона повинна стати основою загальнонаціональної української мови. Своєчасно засудивши поширюване москвофілами «язичіє», починаючи від Маркіяна Шашкевича, галичани взяли рішучий курс на впровадження народної розмовної мови, на зближення її з мовою наддніпрянців. Про це свідчить і еволюція мови Івана Франка, починаючи від далеких до мовної досконалості «Петрів і Довбищуків» до близьких до загальнолітературної мови творів пізніших років. Навіть Богдан-Ігор Антонич, вихований в умовах лемківського діалекту, струмок якого на шляху загальноукраїнського річища, за образним висловом Д. Павличка, був найбільше перегаченим, явив у міжвоєнний час чудові зразки загальноукраїнської літературної мови.
Д. Табачник часто заявляє, що українська культура не витримує конкуренції з російською. Невже йому хтось повірить, що російським літераторам на зламі століть Ю. Бондареву, В. Распутіну, Р. Рождественському, Б. Ахмадуліній, Є. Євтушенкові, А. Вознесенському чи Й. Бродському у чомусь поступаються українці П. Загребельний, Р. Іваничук, Д. Павличко, Б. Олійник, М. Вінграновський, Л. Костенко, І. Драч та інші. Що відомий роман «Я пришел дать Вам волю» В. Шукшина наголову переважає «Наливайка» М. Вінграновського?
А хіба тираноборча українська література XIX століття своїм демократизмом, непримиренністю до колоніального, національного та соціального гноблення програє могутній російській літературі у її «золотому віці»? Додамо, що розпочинають та закінчують список великих російських прозаїків згаданого століття великі українці М. Гоголь, В. Короленко, які відрізняються своєрідним українським світовідчуттям, що позитивно вплинуло на розвиток сусідньої літератури, її духовні обшири та літературу власного народу.
