Клопоти посадовців
Інколи складається враження, що більшість новопризначених високих чиновників, які приходять на зміну своїм попередникам, готові до основи зруйнувати будівлю, у якій ті працювали. Й звести нову, за своїм проектом. Але, на щастя, для державного бюджету, терміни їхнього перебування у владі не довготривалі. Тому не все вдається реалізувати.
Здебільшого високопосадовці обмежуються лише капітальними ремонтами кабінетів та обов’язковим оновленням меблів. А ще багатьом здається, що коли робочий стіл буде не коричневого кольору, а білого чи чорного, й до блиску відполірованим або матовим, і стоятиме не біля лівого вікна, а — правого, то продуктивність прийнятих рішень зросте щонайменше удвічі.
Потім беруться за заміну автомобілів, охорони та обслуги, за облаштування кімнат для відпочинку (з персональним буфетом), більярдних, саун і навіть персональних ліфтів. А останнім часом і вертолітних майданчиків. І все це не за кошти з власної кишені.
Дивись — і півроку промайнуло у виконробських клопотах. Уже час і до здачі справ наступнику готуватися. Який, можете не сумніватися, діятиме за тим же сценарієм. І скільки коштують усі ці оновлення й облаштування, переноси з одного поверху на інший, перестановки зліва праворуч, ніхто по-справжньому не рахує — ні Рахункова палата, ні КРУ, ні казначейство, ні прокуратура. А з якого дива вони будуть це робити, якщо самі діють подібним чином?
Другий етап ще більш важливий і відповідальний — інвентаризація документів. Принцип практично в усіх однаковий — побільше відмінити указів, наказів, постанов, розпоряджень, на яких стоїть підпис попередника. Якщо ж ці документи вкрай важливі, актуальні й необхідні, то їх можуть залишити, але давши їм нову назву, дописавши одне-два речення, переставивши слова, і, як результат такої складної роботи, видати їх за власні творіння. Бо головне партійне завдання — домогтися, аби навіть духу попередників не залишилося ні в приміщеннях, ні на паперах. Після цього можна й священика запрошувати, щоб освятив кабінет і тронне місце шефа.
Ось такий процес входження у нову роль. Щоб знали, хто тут хазяїн. Хоч хазяїн знає, що у цьому державному кріслі він тимчасовий, але поводиться так, наче у спадок владу від рідного батька отримав. Проте частка правди в цьому є. Для багатьох довгоочікувана посада й є спадком, але від партійного «батька» чи «мами». Єдина відмінність між родинним і партійно-державним спадком — поки що не можна приватизувати ні міністерство, ні державний комітет, ні районні, обласні адміністрації, ради, суди, прокуратури, район, область, Кабінет Міністрів і... Україну.
Проаналізуйте, які закони, укази, постанови, розпорядження, угоди скасовуються, уточнюються, а які одноголосно приймаються, швидко підписуються, негайно ратифікуються та поспіхом втілюються у практику, — і ваші сумніви зникнуть. «Раніше думай про партію, а потім — про країну, не забувши перед цим про себе». Чи не під таким гаслом діяли й діють політичні сили, які наодинці, парами, поблочно, покоаліційно пробиралися до влади? А хіба народні депутати, урядовці, інші високопоставлені чиновники усі попередні роки і зараз не грають, як актори, свої державні ролі, так і не ставши державними службовцями насправді?
Так і сверблять руки у кожного почати з чистого аркуша. Часто навіть не знаючи, що саме писати на ньому. Найчастіше через безграмотність і непрофесійність. Досі бачимо результати тієї «писанини» по всій країні. Куди не кинеш оком — знайомий почерк і руйнівний стиль. Якими такими великими державними справами були заклопотані чиновники по всій вертикалі і горизонталі, що не помітили початку цієї, насамперед, людської, психологічної, моральної драми, яка переросла для багатьох у трагедію. І, передусім, для тих, хто своїми руками будував заводи, фабрики, корівники, працював на них десятки років, відчуваючи себе потрібним сім’ї, країні. Для чого було це все по-пролетарському руйнувати? Хто із нинішніх і колишніх чиновників, політиків набереться сміливості й пояснить народу — від імені якої й в ім’я якої країни все це чинили?
Хіба не зрозуміло, що, діючи за принципами «свій» «чужий», «біло-синій», «помаранчевий», ніколи не вибудуємо цілісної системи державотворення, а звідси — не побудуємо «нашої» України. Єдиної. Бо іншої такої української країни немає. Хоч хто б і як намагався її побудувати.
