Клуб кращих діалогів

Андрій Миселюк — один з активних учасників другого туру конкурсу «Експерт «Дня». Сьогодні пропонуються до вашої уваги його рецензії на три статті «Дня», опубліковані протягом тижня з 26 по 30 жовтня, які Андрій Миселюк вважає кращими. Чому він зупинив свій вибір саме на цих матеріалах? Надаємо слово авторові...

На мій погляд, кращі матеріали цього тижня — це три діалоги, які можна об'єднати. І створити «Клуб кращих діалогів», членами якого цього тижня були Мирон Петровський з Анною Шерман і Діаною Клочко, Віктор Шендерович із Костянтином Рильовим і Роман Шпорлюк із Діаною Клочко .

Всі члени Клубу по-своєму «долають хаос на найближчій ділянці світу» (М. Петровський). І допомагають це робити нам. Наприклад, Мирон Петровський зумів знайти свою особливу форму «суспільної самотності», яка дозволяє йому служити Істині й Слову. Залишившись осторонь різноманітних неподобств і радянського часу, і сучасної епохи, він зумів зберегти спокійний і вільний погляд на проблеми нинішнього суспільства. Але, з іншого боку, очевидний і певний його інфантилізм, занадто хворобливе сприйняття бруду і просто жорстких реалій сучасного світу, своєрідне «ходіння по життю в рожевих окулярах». Він, перебуваючи в радянську епоху осторонь «кузні людських душ», не зміг зрозуміти, наскільки глибоко зуміли «інженери» із цих «кузень» спотворити в нас людське начало, наскільки далеко зайшов процес мутації homo sapiens у бік homo soveticus. Його віра в те, що люди, отримавши можливість не брехати по-радянському, перестануть брехати взагалі, украй наївна. Так, мали рацію не наївні романтики на зразок М. Петровського з їхньою гуманістично-безпорадною впевненістю в тому, що саме по собі слово «людина» має звучати гордо й писатися з великої літери, а Д. Оруелл, який усвідомив могутність і жах тоталітарної Системи (з великої букви) і її деструктивно-нищівний вплив на людину (з маленької).

М. Петровский сам зізнався, що досі не може отямитися від того страшного потрясіння, коли він побачив, що люди навколо нього — зовсім не такі, які жили в його уявній реальності. Якщо провести аналогію з іншим учасником нашого Клубу — Віктором Шендеровичем, — то це те ж саме, якби Шендерович робив «Кукол» років 15 у Празі, а потім раптом приїхав до своєї країни. І побачив, що люди, яких він зображав, і саме реальне життя — абсолютно інші. Проте момент істини в тому, що саме такі, як М. Петровський — совість сьогоднішнього суспільства. Слабка, хвора, вразлива, трепетна совість, яка кричить нам про споконвічну несправедливість цього світу. А ми ж притерпілися і звикли жити поруч із цією несправедливістю. Однак совість не дає байдуже сприймати цю несправедливість і кричить, кричить, кричить... Дякуємо їй за цей крик.

З віртуальної, образно кажучи, «Праги» долинає до нас ясний і спокійний голос Р. Шпорлюка. На відміну від М. Петровського, він не вдалині від нас, він поруч із нами, в нашому повсякденному житті з його пристрастями, з його смішним і великим, з його сірістю і променями світла. Він усередині всесвітньої «української тусовки», членами якої відчуваємо себе і ми. І лозунг цієї «тусовки», і передусім її континентальної частини, може бути тільки один — солідарність. Є, щоправда, альтернатива — ми перестаємо існувати як нація. З деякими висновками Р. Шпорлюка можна і посперечатися. Наприклад, про те, що Україна «демонструє свою причетність до ідеї законності та європейського шляху справді свідомого ставлення до недержавного вибору». Досить пригадати передвиборну кампанію, а вже «вибір» двох «лідерів націй» 31 жовтня демонструє непричетність «до ідеї...» (і далі за текстом) абсолютно чітко. Віковічна ідеалізація «континентальних» українців і України, властива значній частині діаспори, напевно, невикоренима. І всеж, з іншого боку, це вияв віри в наші здібності, у наш здоровий глузд. Дякуємо нашим співвітчизникам, і, зокрема, Р. Шпорлюку, що ще не поставив на нас і наших здібностях хрест (тим більше, що ми самі цей хрест уже поставили 31 жовтня).

Набагато ближче до нас живе В. Шендерович. Йому вдається жити разом із нами в одному історичному часі й вдало потрапляти в потрібний «градус». Своїм гумором він підтримує нормальну систему координат у нашому світі й виконує нелегку (значною мірою) і неприємну (абсолютно) роботу «асенізатора», за його власним висловлюванням. У діалозі з Костянтином Рильовим Шендерович довів, що гумор — річ серйозна, корисна й навіть цілюща (якщо тільки не робити з нього профанації, як це роблять хлопці з КВН).

А загалом, яке щастя, що є поруч із нами такі люди, як В. Шендерович, Р. Шпорлюк і М. Петровський. Адже переважно завдяки саме їм (і таким, як вони) наше життя не минає в «атмосфері нафти й газу», а хаос на найближчій ділянці світу перемагається.

Андрій МИСЕЛЮК, журналіст
Харків