Кнопкодавство як парламентський бренд,

У нас у Верховній Раді немає 450 особистостей, у нас є кнопкодави.

Лілія Григорович, народний депутат України («День», 13 жовтня 2009 р.)

Новітню історію розвитку нашого вітчизняного парламентаризму досліджують сьогодні десятки науковців у різних регіонах. Серед них історики, політологи, юристи і навіть психологи. Можливо, й психіатри. Ось тільки останні поки що це роблять у закритому режимі. Як-не-як, а суб’єкти агресивні, або, як кажуть по науковому, — неадекватні. І головне — недоторканні. Після зустрічі з ними можна й недотягнути до захисту.

Але, на жаль, поза увагою дослідників поки що залишається такий оригінальний вид парламентської діяльності, як кнопкодавство. Це ж просто феномен українського парламентаризму. Бо виявляється, що саме від кнопок залежить, можна починати засідання сесії чи ні, бути закону чи не бути і т. п., і тут головне — не помилитися у трьох кнопках. А це, виявляється, складніше, ніж заблукати у трьох соснах. Бо саме кнопки є другим «Я» народного депутата. Правда для більшості політично-партійних обранців — це давно уже не друге, а перше «Я» і основне. Яке, по-перше, завжди присутнє у сесійній залі. І вдень, і вночі. А, по-друге, безсловесне, мовчазне, покірне і слухняне.

Зате коли «Я» виривається із сесійної зали і потрапляє в телевізійну студію чи «в народ», то стає таким сміливим, балакучим, крикливим і навіть войовничим, що немає порятунку від словоблуддя. Такого наговорить і наобіцяє. Таких солодких слів понакручує та голлівудських усмішок надарує, що починаєш сумніватися — чи то те «Я», чи не те. Яке сьогодні по телевізору говорить «за», а завтра у сесійній залі тисне кнопку «проти». Здається, не може ж бути стільки дальтоніків у парламенті, які кольори кнопок плутають. Хоч не виключено, що є й такі, які досі не опанували хитромудрої системи «Рада» (у Києві) чи інших трикнопкових механізмів, встановлених у регіонах. Тому й, мабуть, так рідко з’являються за своїми робочими столами, обминаючи ті кнопки десятою дорогою, аби їх не компрометувати. Тепер зрозуміло, чому кожен нардеп намагається мати персонального водія — щоб педалі не переплутати, яких теж три. Просто якесь магічне число.

Була б, наприклад, одна кнопка, а ще краще — аби переносна, на зразок мобільного телефону, яку можна було б носити із собою. Отримав команду — натиснув і продовжуй далі займатися своїми справами. Чим не ефективний інструмент? Скільки б державних коштів він зекономив! По-перше, можна було б обійтися без спікера, по-друге — не треба було б взагалі до сесійної зали приходити, а чи приїжджати, наприклад, із Канарських островів до Києва. За винятком днів видачі зарплати. Або вставати щоранку із теплого ліжка. Такий собі парламент на дому. Чим не вітчизняне ноу-хау? Тим більше, що багато хто з депутатів уже давно працює у такому режимі. Тобто головне, аби кнопка була на місці, а кнопкодаву не обов’язково сидіти біля неї сторожем. Натиснути у потрібний момент можуть інші.

Ось таку пародійну ситуацію маємо сьогодні у політичній владі, яку часто один до одного копіюють і виконавчі структури. Не зупинений свого часу процес кнопкодавства як спотвореної системи голосування, сьогодні уже став хронічною і заразною хворобою нашого парламенту, корозією, що ізсередини роз’їдає український парламентаризм. Давно перетворилося із поодиноких фактів на небезпечне і комедійне суспільно-політичне явище із виразними ознаками беззаконня, антиморалі й антикультури. І навіть відвертого цинізму.

Більше того, стало парламентським брендом, яким цілком серйозно пишається більшість народних депутатів, і спокійно, без краплі сорому, про це говорять. Навіть наводять безглузді причини, що нібито спонукають їх до подібних вчинків і не дають можливості вирватися з цього партійно-фракційного спрута і діяти самостійно. Таке враження, що нардепів прив’язують до місця сидіння, бо робочим місцем це не можна назвати. І не задумуються, що самі над собою сміються. Бо людям уже давно не до жартів. Їх навіть не обурює це «криве дзеркало» парламенту. Звикли люди до подібних шоу-спектаклів із комедійними і трагедійними мізансценами. До спритності рук і швидкості ніг парламентських «піаністів», «циркачів», «клоунів» (народні вислови), які віртуозно бігають по рядах напівпорожньої сесійної зали, натискаючи кнопки за тих «парней». До вправних рухів диригентів, які нагадують регулювальників на перехресті вулиць. Звикли виборці і до повної одностайності присутніх трьох чи чотирьох сотень народних обранців, що нагадує компартійні збори «совкового» періоду та з їх «одобрямсом», з інстинктами стадності та колективізму.

А врешті справа то — не в кнопках. У районних, міських, селищних і сільських радах вони взагалі відсутні, але хіба іншим чином поводять себе при голосуванні руками місцеві партійно залежні депутати? Як кажуть, один до одного. Що по вертикалі «від Києва до Лубен», що по горизонталі — по ширині сесійної зали. Ні кроку вперед, ні кроку назад. Як у війську: «Слухай мою команду!» І слухають. Чим не партійний ленінсько-сталінський «демократичний» централізм, що віднедавна називається солідаризмом. Внутріпартійним і внутрікоаліційним, а чи блоковим. Значення особливого немає. Але ж від такого солідаризму до тоталітаризму півкроку. Це ж очевидно, як Божий день.

Але ж, крім партійної солідарності та відданості лідеру, є конституційно затверджені не тільки права, а й обов’язки народних депутатів. Є також слова присяги. І, нарешті, є обов’язки службовця найвищого першого рангу, що є основою для високих зарплат, різних доплат і майбутніх пенсій. Хіба цих трьох вагомих аргументів, якщо зовсім немає своєї особистої позиції, громадянської мужності, замало для того, щоб нібито із порядної, принципової людини під час виборчої кампанії не перетворитися після її закінчення на безхребетного, безвольного та бездумного натискувача кнопок?

Усі ми добре розуміємо — своя депутатська сорочка вона й ближча, й тепліша, й рідніша. Як і свій котедж, яхта, літак, банк, заводи, земля, надра, ліси та озера, і аж до заморських островів. Але ж у багатьох виборців і сорочки добротної немає, і до магазину щодня ні з чим йти. У той же час, на відміну від приватних «заводів і пароплавів», наявність сорочки й обіду на столі залежить щонайменше від 226 кнопок із написом «за». Але місяцями і навіть роками цієї кількості не набирається у сесійному залі. Зате, як зауважує Лілія Григорович, «сьогодні в рамках двох політпроектів є 356 голосів, які обслуговують 20—30 десятків сімей». А у яких і чиїх тоді проектах 46 мільйонів громадян України?

Виявляється, що стати з колін легше і простіше, ніж випрямити хребет. А чи просто бути самим собою, говорити своїм голосом і мати свою думку, що збігається лише з інтересами громади, а не товариша чи колеги по партії, коаліції, блоку і обожнюваного лідера. Але для цього треба мати оте єдине, не підкупне, не дволике, не двостандартне, не кон’юнктурне, не двоопукле, як лінза, а одностороннє, як дзеркало, своє «Я». Дзеркало, у яке й самому не соромно постійно дивитися, й інших бачити в ньому із щирою усмішкою.