Кого відшмагав пан дипломат...
Хтось із класиків науки «масового оболванювання» громадян відмітив, що пропаганда повинна бути гранично примітивною і чорно-білою, що в ній чітко повинні бути протиставлені сніжно-білий «наш» та зловісний ворог, на якого слід спрямувати вину за всі біди та незадоволення громадян. Це твердження приходить на думку при прочитанні публікації «Відповідь Ю. Щербака М. Сидельникову» в газеті «День» від 18—19 червня 2010 р. Ось одне з його висловлювань першорядного значення за вагомістю змісту та новизною ідей. У міркуваннях про те, хто винуватий у протистоянні Ющенко — Тимошенко, Ю. Щербак пише: «Ненависть Ющенка до Тимошенко — це заздрість однокласника-селюка з комплексом меншовартості до блискучої міської дівчини-відмінниці, коефіцієнт (IQ) інтелекту й комп’ютерно-цифрове мислення якої на порядок вищі за уповільнене «аналогове» думання «пасічника». А щоб відкинути всякі сумніви щодо того, що твердження про інтелектуальну меншовартість «селюків» та «пасічників» поширюється не на одного Ющенка, а на всіх громадян, він продовжує і робить важливе узагальнення: «Поразка Ющенка — це поразка українського села в змаганнях з українським містом, що його уособлює Юлія Тимошенко».
Звертає на себе увагу ряд логічних та змістовних «проколів» у цих міркуваннях п. Щербака, розглянемо деякі з них. Перш за все, і це головне, державних діячів потрібно оцінювати по тому, наскільки їхні дії в рамках повноважень, наданих законами, відповідають захисту національних та державних інтересів України. Але цього в статті Ю. Щербака немає, він скочується на оцінки за походженням.
До маси границь, якими поділили наше суспільство на ворогуючі групи (релігійні, ментальні, мовні тощо), п. Щербак додає ще одну: начебто страшно низький коефіцієнт інтелекту ІQ, притаманний вихідцям із села, то ж він придумав і публічно проголосив презирливі терміни для позначення цієї ще одної нижчої касти — «селюки» та «пасічники». Чи не досить для нашого суспільства границь поділу? Як працівник із великим досвідом роботи в сфері обчислювальної техніки я можу заявити, що сучасній науці невідомо про існування двох різних видів homo sapiens: з «уповільненим аналоговим» мисленням у одного виду та «комп’ютерно-цифровим» у іншого, цей поділ відноситься до технічних пристроїв та алгоритмів, до того ж «аналоговий» зовсім не означає «уповільнений». І якщо п. Щербак стверджує протилежне, то це може розцінюватись лише як ознака його некомпетентності в цих питаннях та безвідповідального відношення до своїх заяв. А коефіцієнт IQ — занадто серйозна річ, щоб голослівно стверджувати, що вихідці з міста «на порядок» перевершують «селюків» за цим показником.
Оцінки в атестаті («міська дівчина-відмінниця») приймаються до уваги здебільшого для молоді — випускників шкіл. А якщо цей показник п. Щербак застосовує для людей з солідним стажем, то це може розцінюватись лише як ознака слабкості його позиції, як ознака того, що в нього немає більш вагомих аргументів. Пан Щербак чомусь «забуває», що твердження про меншовартість однієї групи обов’язково тягне за собою висновок про вищість іншої. Але це ми вже проходили — згадаймо про гегемонію пролетаріату.
І нарешті про азбучне питання, яке п. Щербак зобов’язаний знати як громадянин, як колишній дипломат. Спроби поділу людей на вищі та нижчі групи (раси, касти тощо) старі, як світ. Вони здійснювались за ознаками кольору шкіри, походження, статі тощо, а в колоніальну епоху слово «азіати» вживалось як синонім слів «варвари», «дикуни». У наш час спроби подібного поділу засуджені на рівні ООН, Загальна декларація прав людини ООН проголосила всіх людей рівними в правах, а пропаганда поділу людей на «вищих» та «нижчих» заборонена законом у більшості цивілізованих держав, включно з Україною...
Можна показати, що ряд інших позицій його статті мають подібні ознаки тенденційності та необ’єктивності. Дуже жаль, що такий колись перспективний діяч, як Ю. Щербак, опустився до маніпулювання «меншовартісними селюками» та «блискучими міськими відмінницями», а в справі брудного безпардонного шельмування Ющенка опинився у одній коаліції з кремлівськими шовіністами, комуністами, регіоналами та іншими україноненависниками, жаль, що він поширює ідеї такого штибу.
Тенденційними методами, до яких вдається п. Щербак, не можна одержати об’єктивних коректних результатів аналізу. А от стаття М. Сидельникова (опонента Ю. Щербака, в цій же газеті) вигідно відрізняється від статті Ю. Щербака серйозністю аналізу та опорою на факти. Тому, не вдаючись у деталі, відмітимо, що висновки Сидельникова про те, що «Юля — гробар майданних ідеалів і надій», що вона — «...кремлівський проект, зозуля, яка виштовхує з «помаранчевого» гнізда проукраїнських політиків...», що вона працює на розвал проукраїнського табору зсередини, є цілком логічними й обгрунтованими. Ці висновки підтверджуються масою інших аргументів, крім наведених у статті.
