Кому виправляти помилки?
Чому від колгоспних ферм залишилися одні стіни, від сільськогосподарської техніки — одне залізяччя, пусткою віє від виробничих приміщень, де раніше кипіла робота? Чому у містах на підприємствах iз багатотисячним колективом кількість працюючих зменшилася в десятки разів? Бо переміг революційний метод перетворення на шляху від планової економіки до ринкової.
У чому це проявилося? В тому, що сьогодні лише 20% народного господарства залишилося в державній власності, решта перейшли у приватну власність. Це революційний метод, бо еволюційний передбачає поступові зміни, спрощення, при ньому державна власність скоротилася б лише до 60—70% і надалі б не перетнула межу в 50.
Що ж відбувається на виробництві? Зменшення його обсягів, несвоєчасна виплата заробітної плати. І це в найголовнішій сфері людської діяльності — в сфері матеріального виробництва. Чому США є найбагатшою країною світу, чому туди прагнуть люди з інших країн? Бо там — чітка організація праці, найбільша зарплата для всіх: для робітника, програміста, службовця. Чому жителі Німеччини до її об’єднання перебиралися через мури і колючий дріт із східної частини до західної? Бо там життєвий рівень був майже втричі вищим.
У нас порушується головний принцип виробництва — справедлива оплата праці. Звідси, саме з цієї причини і беруть початок безвідповідальність влади, правопорушення, різні аморальні прояви. Щоб автомобіль рухався, повинен працювати двигун. Якщо ж він вийшов із ладу і не заводиться, то хоч заміни всі колеса, постав нову сигналізацію, перефарбовуй мало не щодня, з місця не зрушити ні на метр. Концентричні ж кола від нашої організації праці розходяться дуже далеко й захоплюють усе на своєму шляху, вони позначаються на рівні інфляції, закордонному заробітчанстві, зменшенні витрат на соціальні потреби, програми культурного будівництва, збереження історичного середовища наших міст і сіл.
Хто ж може активно втрутитися у виробничі відносини, вплинути на розстановку продуктивних сил у країні? Тільки середній клас, який в інших країнах складає більшість населення, а у нас тільки зароджується. Ці приватні підприємці — засновники невеликих фірм і товариств, фермери та орендатори, до них поступово приєднуються робітники і селяни. І хто ж захищає їх, підтримує у владі? Та ніхто. Політичні партії і блоки звинувачують у недоліках своїх опонентів, які не дають їм працювати.
Новий закон про вибори, за мажоритарним чи іншим принципом, повинен привести до парламенту не менше 30% робітників, інженерно-технічних працівників з промислових підприємств і не менше 30% селян і працівників агропромислового комплексу. В парламенті вони створюють робітничо-селянську фракцію, що буде ініціювати і голосувати за такі закони, які б сприяли створенню в країні середнього класу, а в підсумку б прийняли державницьку ідеологію будівництва демократичної України, де гарантувалися б добробут і благо всіх її громадян. Решта — 40% депутатських місць відводиться для партій, тут їм і простір для випробування різних виборчих схем. Необхідно прийняти закон про відкликання депутата, щоб попередити переходи з однієї фракції до іншої, позбутися прогульників, різних порушників, випадкових людей. У такому разі відпадає і суперечка про імперативний мандат.
Нині ми не маємо середнього класу — і нічого не маємо: досягнень в економіці, в державному будівництві, в духовному відродженні. І не матимемо, якщо не надамо ніякої допомоги цьому класові. Будь- які переформатування коаліції у діючому парламенті, як і вибори за старими, злегка підрихтованими правилами, ні до чого суттєвого не приведуть. При перестановці доданків, як відомо, сума не змінюється, цей математичний закон діє безвідмовно. Потрібні докорінні зміни. Цим же пояснюється і те, що ідеї Майдану, цього могутнього волевиявлення народу, так і не були втілені у життя, бо нікому було їх втілювати, вони й досі залишаються нереалізованими.
Отже, у нас є дві дороги: або виправлення допущених помилок і подальша розбудова країни, або безнадійна відсталість із потрясіннями. Світ же нині прагне бути вільним, солідарним, духовним. Ми, не поділяючи цього головного напрямку історичного поступу, нічим його не підтримуємо, нічим йому не сприяємо і тим самим заганяємо себе в глухий кут, на узбіччя від магістрального розвитку більшості країн. Будемо вірити, що це тимчасово, не назавжди.
