Кому ж вибачатися?

Британський журналіст Мартін Нанн «хотів би вибачитися перед президентом цієї країни від імені всіх своїх колег за їхню поведінку» («То в чому ж урок для влади і ЗМІ?», «День» від 02.08.2005). Мабуть, умовний спосіб «хотів би» тут не слід розуміти буквально: мовляв, дуже хочу, а мені ну ніяк не дають. Насправді, у такий спосіб заявлена позиція, діаметрально протилежна позиції тих сотень українських журналістів, які вимагають президентського вибачення (і які, слід розуміти, уповноважили британця принести вибачення).

Мартін, закидаючи нашим журналістам «амікашонське» звертання до Президента (по імені та по батькові), не розуміє суттєвих особливостей нашої культури. Коли з вуст українського чиновника ми чуємо «Президент України Ющенко Віктор Андрійович», ніхто ж не розуміє це так, нібито у нас є кілька «президентів України Ющенків Вікторів», ще більше «президентів України Ющенків», а вже просто чинних «президентів України» взагалі не перелічити. І щоб стало зрозумілим, про кого йдеться, потрібна п’ятичленна формула. Звичайно ж ні. Це типовий прояв візантійського «вєрноподданічества». От я, наприклад, тримаючи у руках «прошеніє», на напівзігнутих ногах вхожу до кабінету проректора. Невже я, якщо хочу виявити повагу до начальника (і позитивно вирішити своє питання), звертатимусь до нього «пане проректоре!»? Я жодного разу не чув, щоб наш студент звернувся до викладача «пане професоре!» (про «пане доценте!» годі й казати, позаяк доцент у нас, згідно з радянською класикою Жванецького, апріорно «тупий»). Згадайте також класичне «Дорогой Леонид Ильич!» і порівняйте з суто формальним «Dear Sir or Madam» і неформально дружнім «Dear George (Tony)». Невже Мартін Нанн вважає, що, звертаючись до Генерального секретаря ЦК КПРС «Dear Leonid Illich!», хтось мав на гадці щось інше, окрім холопського «вєрноподданічества»?

Тож я хотів би вибачитися від імені пана Мартіна перед нашими журналістами за його поведінку. І побажати йому плідних культурологічних розвідок на теренах української культури.