Котелок як символ миру та єднання

Почалася ця історія ще 1944 року. Житель села Баланівка Бершадського району на Вінниччині Олексій Погончик воював у складі 585-го стрілецького полку, який брав участь у визволенні України та Молдавії. Напередодні Яссько-Кишинівської операції отримав серйозне поранення і потрапив у полон, а після того — до інтернаціонального концтабору в Австрії. Там перебували також полонені американці, англійці, французи. З другої половини вересня 1944 року до них стали приєднуватися й італійці — на той час Італія вже перестала бути союзником фашистської Німеччини і перейшла на бік Антигітлерівської коаліції.

Нині вже не можна встановити, коли і як переплелися долі двох солдатів — українця Олексія Погончика та італійця Умберто Маснаді. Можливо, як знак солідарності італієць подарував такий повсякденний предмет солдатського побуту, як котелок, своєму однотабірникові з Поділля. На котелку було вигравірувано напис — ім’я власника та його коханої Лейли. І ще адреса: місто Масса, вул. Беатріче, 3.

Пізніше Олексій розповідав своєму синові Григорію про те, що полонених із кожної країни утримували окремо, а найгіршим було становище радянських в’язнів. Їх і харчували найбідніше (їли варені кормові буряки та моркву), вони важко працювали на ливарному заводі. Полонених із інших країн не залучали до тяжких робіт, вони мали можливість листуватися з рідними, одержувати від них посилки. І часто союзники ділилися зі своїми радянськими співв’язнями сигаретами, консервами, хлібом, цукром. Все це перекидалося із зони в зону. Може, тоді й казанок просто використали як тару?

...У квітні 1945-го завод, на якому працювали полонені, інтенсивно бомбардували. Під час одного з нальотів Олексій разом із кількома земляками зробили спробу втекти, але через тиждень німці розшукали їх і дуже побили. Друга спроба втекти була більш вдалою. Та потрапили вони до американців, які запропонували їм служити в їхній армії. А цього нашим воїнам дуже не хотілося. Тож цього разу довелося вже тікати від союзників...

САМЕ ТОЙ КОТЕЛОК

Коли ж потрапили до своїх, на них чекала прискіплива перевірка. Втім, усе минулося. Війну закінчували в діючій армії, а після того Олексій, як і його побратими, служив ще кілька років. І весь час при ньому був котелок, який йому дістався від італійця Умберто Маснаді. Зрештою, цей вжитковий предмет О. Погончик привіз додому — він виявився дуже зручною річчю в домашньому побуті. І служив він родині не один рік і не один десяток років. Дружина Олексія Дементійовича Олександра Євсеївна здоювала в нього молоко, а потім зливала в дійницю.

...Минали роки, десятиліття. Уже й Олексій Дементійович та його дружина, які все життя трудилися в колгоспі, відійшли за межу. А їхній син Григорій став учителем, директором найбільшої школи в районі — Бершадської ЗОШ № 1. Крім того, він відомий і в Україні, і у світі як краєзнавець, дослідник минувшини рідного краю, Голодомору та Голокосту. Член Національної спілки журналістів України, автор десятка книжок. Брав участь у міжнародних конференціях у Німеччині, Ізраїлі, США. В Америці навіть виступав на телебаченні.

І звичайно ж, не міг дослідник не зацікавитися написом на старому солдатському котелкові. Коли був малим, якось не звертав на ті літери уваги. Та батька вже не було, а звернення до італійського посольства та у програму «Жди меня» залишилися без відповіді.

Цей котелок не розкривав своєї таємниці доволі довго.

Аж доки Григорій Олексійович не звернувся до знайомої німецької тележурналістки і працівниці міністерства сім’ї ФРН та волонтерки Катрін Повер. До пошуків долучилася її подруга Катрін, теж журналістка Крістіна Шмідт, яка живе і працює в Італії (до речі, її предки мешкали в Україні, на терені нинішньої Івано-Франківській області). Завдання полегшувалося тим, що на котелку було вигравірувано адресу.

Але ж хто живе нині там? І чи зберігся дім? Ці запитання зацікавили двох німецьких журналісток, і вони таки після ретельних пошуків знайшли відповіді.

Виявляється, що в цьому будинку на вулиці Беатріче, 3, нині мешкає син Умберто Маснаді, якого звуть Роберто, зі своєю дружиною Граціелою.

Умберто і Лейла давно померли. Роберто — їхній єдиний син.

Катрін розповіла їм про котелок, який належав його батькові, відтак родина Маснаді передала листа Григорієві Погончику з проханням: якщо можливо, передати цю річ їхній родині. Адже вона пов’язана з їхнім батьком.

І Катрін, і Крістіна з Італії та Берліна вирушили до Бершаді.

Лише за тим, щоб узяти звідси котелок і забрати його в Італію.

Одного квітневого дня в першій школі міста Бершаді урочисто зустрічали двох німецьких волонтерок, які власним коштом приїхали за котелком.

Григорій Погончик розповідав того дня про такий звичайний і незвичайний водночас предмет та події, пов’язані з ним, а зразковий фольклорний гурт «Оберіг» радував народними піснями.

...Далі маршрут котелка проліг через Берлін, де Катрін сфотографувалася з ним біля Бранденбурзьких воріт. А кінцевим пунктом було місто Масса, де й відбулося урочисто-зворушливе вручення реліквії синові його попереднього власника. На цю зустріч, яка відбулася через чотири дні після перебування в Бершаді, поїхали обидві — і Катрін, і Крістіна. І одразу ж після події Катрін написала електронного листа Григорієві:

«Роберто — єдиний син Умберто і Лейли. У будинку, крім Роберто з дружиною Граціелою, живуть теща і двоє синів, які вже одружені, мають двох онуків.

Після війни Умберто працював у місцевому податковому управлінні до виходу на пенсію. Він любив рибалити на морському узбережжі та проводити час зі своєю сім’єю і друзями. Синові розповідав про війну, але про табір — дуже мало.

Син Роберто працював на меблевій фабриці, а дружина сина Граціела — у школі. Один їхній син — поліцейський, інший — інженер-будівельник. Дванадцятирічний онук Лука серйозно займається велоспортом.

Роберто показав нам знімки батьків, листи Лейли, які вона писала Умберто в австрійський табір. А коли господар гортав сторінки фотоальбому, ми побачили знімок, на якому сидять солдати й їдять. А напроти Умберто — котелок. Ще не підписаний (це власник зробить пізніше в таборі, де матиме потрібні інструменти на виробництві, пов’язаному з металом). Якраз тоді ми вирішили передати казанок синові Умберто.

Це був дуже особистий і зворушливий момент. Роберто заплакав, не стримувала сліз і його дружина.

Ми розповіли їм все про наше перебування в Бершаді, показали фото— й відеоповідомлення. Він дуже вдячний Вам і Вашому батькові за те, що зберігали котелок стільки років. І передає Вам і Вашій родині найтепліші вітання через відео, яке я надішлю пізніше. Вони збережуть котелок і передаватимуть наступним поколінням».

А після обіду того пам’ятного дня в мерії міста Масса відбулася цікава зустріч із тамтешніми депутатами і журналістами. Саме тоді й з’явилася цікава думка про те, щоб налагодити співпрацю між школами в містах Масса і Бершаді. Посередницьку місію взяла на себе Крістіна Шмідт.

Уже наступного дня в місцевій газеті вийшла замітка про те, як простий солдатський котелок крізь простір і час поєднав зовсім незнайомих людей.

Катрін і Крістіну запросили також на святкування 70-річчя звільнення міста від ворогів. Урочистості відбулися з участю учнів різних шкіл міста. Звучали пісні про партизанів Італії, розповіді про події Другої світової війни.

Завершується лист Катрін словами:

«Наша маленька місія миру і порозуміння між націями завершилася в Італії так, як і розпочалася в Україні — виконанням пісень, щирими побажаннями кращого майбутнього».

Дозволю собі не погодитися зі своєю німецькою колегою, що їхня маленька місія завершилася. На мою думку і думку моїх земляків, ця місія ще тільки починається. Адже, як сказав Григорій Олексійович, із простого солдатського котелка розпочинається співпраця і дружба між школами й містами.

Це важливий крок до налагодження взаєморозуміння з Європою та світом.

І крок цей було здійснено понад сімдесят років тому, коли солдат Другої світової війни Олексій Погончик привіз додому звичайнісінький предмет солдатського побуту, який став символом миру та єднання.