Козацькі долі
Здається, потонуло в розкішних садках чи не найбільше село Галичини — Зимна Вода. Хочу розповісти про моїх односельців — військовиків і академіків, діячів освіти і культури, священиків і ченців, про людей, що залишили помітний слід у нашому житті.
По війні село Зимна Вода було осередком катакомбної церкви. Сюди прибували черниці, вигнані з різних монастирів. Шукаючи пристановища, вони селились одна біля одної, утворююючи своєрідні спільноти. Тут були й вигнані з парохій греко-католицькі священики, а також колишні в’язні ГУЛАГу та засланці з Сибіру, яким не давали змоги оселитися у Львові. У помешканнях багатьох вірних були кімнати-каплички, де священики проводили відправи. Зимну Воду КДБ називав «уніатським розсадником». Тут жив владика підпільної церкви Петро Козак.
1991 року батальйон військово-повітряних сил, розквартирований у селі, під командуванням підполковника Романа Терешка першим в Україні урочисто підняв синьо-жовтий стяг і присягнув на вірність незалежній державі.
Вулицями Зимної Води ходили такі знані в Галичині люди, як архітектори Євген і Василь Нагірні, поетеса Марійка Підгірянка, письменник Микола Зінчук, педагог, Герой Соціалістичної Праці Євгенія Кучеренко, академік, знаний художник Любомир Медвідь та багато інших відомих людей краю.
На вулиці М. Шашкевича тривалий час жив і працював професор Львівської політехніки Юрій Іванович Лозовий, а на вулиці М. Лисенка — професор Львівської консерваторії Володимир Дмитрович Ігнатенко.
Мій батько, мавши гімназійну освіту і бувши людиною товариською, часто спілкувався з Юрієм Івановичем німецькою або польською мовами (дружина професора пані Марта була полькою). І найбільше мого батька дивувала гарна українська мова співбесідника. (Переважна частина науковців та інших фахівців, відряджених тими роками до Галичини зі Східної України, не знали рідної мови.)
Юрій Іванович з гордістю промовляв: «Я козак, із козацького краю — Черкащини!» Професор будував позбавлені підпор ракоподібні перекриття стадіонів, великих спортзалів, ангарів. Як науковець і педагог, він завідував кафедрою будівельної механіки у Львівській політехніці.
1970-ми Юрієві Івановичу Лозовому надано звання лауреата Ленінської премії. Невдовзі до Львова занадилися московські гості. Були щедрі обіцянки, були і неприховані погрози... Одне слово, талановитого інженера і науковця забрали в Білокам’яну — примножувати «російську» велич і славу. 1992-го «Известия» вмістили некролог: «...на восьмидесятом году жизни скоропостижно скончался выдающийся русский учёный, инженер-строитель, Герой Социалистического Труда, академик Лозовой Юрий Иванович. Похороны состоятся... на Новодевичьем кладбище г. Москвы...».
...1955-й. На сцені клубу в селі Зимна Вода — опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Подія непересічна, бо ж усі ролі виконують не професіональні артисти, а сільські аматори. Партію султана співав дев’ятикласник Володя Ігнатенко, який через кілька десятків років став профессором, народним артистом України.
Ще одна козацька доля. Ідеться про нащадка давнього полтавського роду. З гімназійної лави Дмитро Ігнатенко подався до петлюрівської армії, щоб виборювати омріяну самостійну Україну. Засніжені поля боїв, перемоги і поразки, важкі рани і тиф, вимушена еміграція... Навчання в Празькій лісогосподарській академії, відтак праця в лісах українофіла графа Сапіги під Перемишлем. Красуня Лідія Вітошинська, семінаристка, ставши дружиною Дмитра, обдарувала його Тересою і Володимиром. Тоді війна, переселення на Львівщину, постійна «опіка» каральних органів радянської влади... Рятували од відчаю злагода в родині й самовіддана праця в лісництві.
У родині Ігнатенків панувала любов до музики, до української пісні. Дмитро Андрійович і пані Лідія гарно співали, дочка Тереса була вправною піаністкою, тож до Ігнатенків линули сільські меломани. Коли ж у родині з’явився зять, диригент Борис Грош, а згодом і невістка, оперна співачка Ніна Тичинська, то постав родинний, а згодом і сільський хор-капела «Обрій». 1964-го творчий колектив здобув високе звання народного.
Закінчивши Львівську консерваторію, Володимир Ігнатенко виконував партії зі світової класики у Львівській опері. Став заслуженим, згодом народним артистом. Як музичний педагог, Володимир Дмитрович вів клас вокалу в консерваторії і виховав багато відомих співаків.
У лютому цього року професора Ігнатенка не стало. Під час панахиди я бачив групу китайських студентів, які прийшли помолитися за упокій душі Вчителя.
Воістину щаслива та людина, яка служить своїй Вітчизні, рідному народові.
