Козацькі розваги,

Ця реалістична подія трапилась на початку 20-х років ХХ століття, якраз «на заре советской власти», на Чернігівщині в с. Синявка. Мій дід Павло, з діда-прадіда козацького роду, був любителем коней і кінських змагань-перегонок, як у селі називали це видовище; сам їх влаштовував для знайомих та друзів, яких мав багато серед козаків по всій Чернігівській області, а на свій день народження влаштовував свята — кінські перегонки (викликав своїх друзів із кіньми погостювати в нього).

Моя мама перший раз побачила ці козацькі гулянки після одруження з татом, коли тато привіз її в Синявку. От тоді вона вперше побачила козаків і їхні звичаї. Вразила її велика самоповага, впевненість в усьому — може тому, що були вони значно багатші за селян, працьовитіші та розвиненіші, а селяни маминого села — спокійніші, ввічливіші, лагідніші. Дід Павло з нагоди одруження свого сина влаштував таке свято, що мама й дивувалась, й журилась від незвичайних обставин. Вдруге їй довелось ще одне козацьке гостювання пережити через рік, коли народився у мами хлопчик Миколка. Дід Павло вирішив відзначити його народження святом із тими ж друзями (й кіньми!), бо кінські перегони в свята обов’язкові. Приїхали звані гості з різних районів Чернігівщини — 10 чоловік, та все з кіньми! Весь великий двір і сад заполонили. А гаму, а крику, а пісень скрізь! Гарними голосами співали й навіть кидались у танець. Через два дні влаштували кінні перегони на вигоні між Синявкою і Городищем. За Синявкою був наш великий город, а біля городу — вигон і криниця, велика й глибока. Цю криницю всі селяни з різних сіл дуже берегли, бо вона була потрібна всім проїжджим, та й вода була дуже смачна. Так на тому вигоні дід Павло і влаштував кінські перегони. Нагорода переможцеві була 10 рублів золотом. На зібранні було дуже багато глядачів: тато навіть помітив у натовпі міліціонерів. Після перегонок — знову застілля, знову гамір, пісні, танці. Мама вже так втомилась, що не змогла вийти обслуговувати гостей і пішла до дитини. Далі, серед ночі, почула крики й щось незвичайне. Глянула у вікно й побачила в дворі багато людей, міліціонерів та підводу. Одному козакові скрутили мотузкою руки й повели, ще бачила, як козак хотів перелізти через ворота, а його зтягли з воріт і теж кудись повели. Коней не було видно й таке страшне діялось у дворі, що мама ледь не впала від запаморочення. На ранок дізналася, що козаків міліціонери забрали вночі — а за що? Двоє чоловіків втекли, хлопця відпустили, а в інших були зв’язані руки, люди вночі бачили, як їх вивели за Синявку до вигона; їхала підвода з міліціонерами й зупинилася біля криниці. Що вони робили там до самого ранку, люди не могли роздивитись, а, можливо, боялись сказати, що побачили. Дід Павло дуже хвилювався за своїх друзів. Ходив і в міліцейську контору, і до буцегарні, думав, що вони там, — козаків ніде не було, посилав гінця до Конотопу, гадав, що конотопські вже вдома, але ж і вдома їх не було. Їздив у Березне в міліцію — розпитати, де поділись люди й коні. Комісар міліції відкрито сказав дідові: «Вас, козаків, треба знищувати всіх до одного, бо ви — чорна пляма на обличчі «советской власти», мовляв, з козаків користі ніякої, ви всі до одного — вороги нашої влади, гадаєте, що ми не знаємо, чого ви влаштовуєте собі свята й зборища? Ви готуєте підгрунтя для боротьби з совєтами, а нам це не потрібно, при першій нагоді ми вас знищимо, як ворожий клас, — добре життя ви збудували для себе, живуть, як пани, влаштовують різні кінні перегони й нагороджують самі себе золотом. Так що їдь додому й остерігайся, щоб і тобі такого не було, як твоїм друзям». Дід Павло зрозумів, що комісар знає, де поділися козаки й що тут діло не чисте. Поїхав додому. Не міг заспокоїтись: досить того, що і його коні пропали, та ще й корова зникла, а родичі козаків приїжджають і питають, де поділися їхні рідні? Вони думають, що я знаю, але ж я теж нічого не знаю. Минуло п’ять років. Хлопець одного з тих зниклих козаків, уже 20-літній парубок, найняв юриста, вони вдвох почали розслідування. Спочатку юрист за великі гроші з великою охотою взявся за цю справу, та коли занурився глибше, зрозумів, що краще не будити звіра в міліції. І хлопець сам став розслідувати. Про що ж дізнався син зниклого козака? Якась жінка, що жила неподалік від того вигону, де була криниця, де відбувались кінські перегони, тієї ночі бачила підводу біля криниці й гурт людей, які довго там знаходились — до самого ранку. А коли вранці жінка з коромислом і відрами пішла набрати води, то дуже здивувалась і перелякалась — криниця була закидана до верху землею, уламками кущів та гілок дерев. Селяни спочатку думали, що це зробив хтось із їхніх ворогів — на зло. Але ж виявилось, що тут зовсім інша справа. Син зниклого козака (не без підказки юриста) найняв двох селян, які очистили криницю від землі, каміння та гілок до самого низу й багром витягли щось страшне, незрозуміле. Комісія з Чернігова, яку він викликав, визнала, що витягли з криниці трупи людей. За годинником із ланцюжком в кишені штанів син пізнав, що це його батько, а іншого не змогли впізнати. А сільська влада й міліція були страшенно розгнівані, вони зобов’язали хлопця поховати утоплеників поза кладовищем і добре вичистити криницю, щоб люди могли нею користуватись.

У міліції хлопцеві та двом селянам, що допомагали йому, наказали мовчати й не розповсюджувати різні плітки. А щодо мерців у криниці, то це, мовляв, п’яні козаки штовхнули своїх друзів у криницю. Іншої версії і бути не може, якщо хочете спокійно жити. Отже, підписали вони заяву, що згодні з версією слідчих, бо дуже боялись за своє життя. Селяни боялись ходити біля тієї страшної криниці, а через рік і зовсім її зруйнували: засипали землею, а місце, де вона була, розрівняли й поставили хрест. Голова сільради, побачивши все це «неподобство», власними руками витяг із землі хрест на очах у селян, які дивились на нього з великим сумом. Так закінчилась історія з цією криницею. І сліду не стало. Занесло вітром!

Через 10 років трапилось лихо ще страшніше — тоді вже не дев’ять чоловік було вбито, а 9 мільйонів заморено голодом. Але ж і тепер знаходяться ті, хто не визнає знищення голодом мільйонів людей. Ясно, що комуністи Голодомору не бачили й геноциду не відчували, бо вони самі його створювали. А скажіть, яка користь у Верховній Раді від комуністів? Тільки та, що додають регіоналам голосів при вирішенні будь-якої справи, та йдуть проти народу. Що вони за 20 років для людей зробили? Та нічого. Лише відволікли від НАТО та ЄС разом із своїми близькими соратниками.

Ще в 2004 р. я читала брошуру про Януковича. Автор (забула його прізвище) прославляв його — який Янукович був достойний і мудрий у молоді роки, як він голодував у 60-ті роки, як це було страшно (про це розказував Янукович авторові). А я задумалась... У 60-ті роки голоду не було — був хліб, картопля й інше, а це вже не голод. Янукович не бачив дійсно страшного Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. та 1946—1947 рр., тому йому здається, що й він голодував. Насправді він ніколи не голодував, а тому й виступає перед усім світом, що в Україні в 30-ті роки було те, що і в інших районах СРСР. Так, в інших республіках був також голод від неврожаю, а в Україні й урожай був, та влада заморила багато мільйонів людей. Людей грабували, відбирали все їстівне, одяг; вивозили за межі України підводи із зерном і одягом у 1932 р. в голодуюче Поволжя. Значить, одних грабували, а іншим допомагали. І це не Голодомор? А коли люди в 1933 р. від відчаю і горя хотіли кордон з Росією перейти, щоб врятуватись від голоду в Україні, то влада оголосила закон — «ні одного чоловіка з України не пропускати через кордон в Росію».

Наша Чернігівська область межує з Росією, і я це добре пам’ятаю — ми з мамою теж хотіли піти рятуватись у Росію, але люди, які вже туди ходили, розповідали, що на кордоні стоять солдати зі зброєю і не пускають у Росію — б’ють палицями й прикладами. От тобі і влада для народу! Ніякої допомоги українцям не було, навпаки, все робилось для того, щоб в Україні було все гірше й гірше. То чому сьогодні нами обраний Президент так принижує народ і саму країну перед усім світом? Адже в 1932—1933 рр. був дійсно геноцид в Україні! На мою думку, Президентові треба думати не про інші країни, а про те, як свою країну вивести на щасливу дорогу. Тоді люди будуть його поважати.