Кріпацтво по-радянськи, або Статус — спецпереселенець
Задум написати про колишнього репресованого журналіста, громадського діяча Сергія Миколайовича Албула виник у мене давно. Та збігав час, і я кожного разу відкладав свій намір на майбутнє. І ось недавно зустрівся з ним, у його домівці. Переді мною постала людина, яка пройшла страдницькими стежками принижень, поневірянь, переслідувань... Та він не зламався, вистояв, виборов місце під сонцем, здобув освіту. Каже, що другу освіту.
У жовтні йому виповнилося 77 — це роки, за якими багатий життєвий досвід, широкий кругозір, інтелект.
С. М. Албул — уродженець південної Молдови. Виходець із заможної селянської родини. Він був наймолодшим. Пам’ятає, що батько мав намір навчати його, дати сину добру освіту.
— Моя доля, — розмірковує Сергій Миколайович, — могла б скластися зовсім по-іншому. Живучи в королівській Румунії, навчався б у Бухарестському університеті або в навчальному закладі іншої європейської країни. Ким став би, можна лише робити припущення.
Справді, міг би, але не судилося. Біда, наче чорна хмара, насунулася зі Сходу. Внаслідок злочинного флірту Сталіна з Гітлером у серпні 1940 року до Молдавії вступають радянські війська, встановлюється радянська влада. Отже, нова влада — нові порядки. Уже невдовзі ночами в село стали навідуватися енкаведисти. Зазвичай приїздили на чорних критих машинах. На ранок село гуло-вирувало: кількох односельців заарештували, повезли невідомо куди. «Зачищали» молдавські й українські села аж до початку війни. Сотні людей були схоплені й вивезені в Архангельську область та Республіку Комі, де майже всі загинули...
Досить сказати, що лише в селах Кагулоського району Молдавії жертвами стали понад 600 осіб. Особливого розмаху кровожерні дії НКВС на території Молдавії набули восени 40-го року. Виїзна сесія Військового Трибуналу Одеського військового округу винесла чимало смертних вироків. У Кишиневі, Бельцах, Ізмаїлі, Оргеєві та інших містах на підставі наклепів і підозр розстріляно десятки людей.
На довершення цих злочинів 13 червня 1941 року проводиться масова депортація населення Молдавії. З рідних домівок тоді вирвали 4 500 родин, повантажили у товарні вагони і повезли на Північ.
Та повернімося в рідне село Сергія Албула — Лебеденкове, що на самісінькому півдні Молдови. Тут уже розпочалась організація колгоспу. Селян поділили на категорії: бідняки із середняками підуть до колгоспу, а куркулів виселятимуть до Сибіру. Уже в 41-му кількох господарів вивезли до Казахстану, в Актюбінську область. У селі запанував жах, бо ніхто не знав, кого виселятимуть наступної ночі. Переховувались у полях, яругах, виноградниках.
— Нашу родину не встигли тоді виселити, оскільки розпочалася війна. — згадує Сергій Миколайович. — У район швидко вступили румунські військові частини.
Та, як мовиться, що було «недоспівано» у 41-му, «доспівали» після 44-го. Одразу ж після вступу фронту радянська влада заходилася порядкувати. Селян обклали непомірними хлібопоставками, змусили вивезти на заготівельні пункти все до зернини. І зовсім не подумали, як жити людям, чим годувати худобу. Коли ж селян у такий спосіб пограбували, по обійстях розійшлися прибулі уповноважені і разом з місцевими активістами розпочали пошуки зерна. У кого знаходили, тих заарештовували і відправляли в район.
— У 46-му батькові довели новий план хлібопостачання. Виконати не міг, бо ніяких лишків зерна не було і нового врожаю теж не було. Молдавію охопила жорстока посуха. Його заарештували, звинуватили у саботажі хлібної кампанії.
Відбувся суд, який виніс суворий вирок: 8 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. І це людині, з рук якої не сходили мозолі, якій виповнилося 60 років! Покарання відбував у мордовських таборах.
Звісно, розпочався голод, штучно створений новою владою. Багато людей, надто дітей, стали його жертвами. Сергій Миколайович каже, що пережити ту холодну й голодну зиму змогли тільки тому, що мали дійну корівку. Якимось дивом її не вкрали.
Як і в Україні, на молдавській землі сталінський режим здійснив злочин. Квітуче селянство, що годувало себе і свій народ, було вщент пограбоване і приречене на голодну смерть. Так, за свідченням тогочасної комуністичної преси, у січні 47-го у Молдавії щодня помирало від дистрофії близько 400-т, а в лютому — понад 300 чоловік. Голод творився владою цілеспрямовано і свідомо.
Тим часом пограбованою і зголоднілою Молдавією котилася хвиля мітингів, активів, пленумів. На них «маси» вимагали покінчити з куркульством, яке чинить опір «колгоспному будівництву». І ось на початку липня 1949 року моторизовані частини НКВС накрили чи не половину Молдавії, розпочавши депортацію її населення до Сибіру.
У двері будинку Миколи Албула, батька Сергія, постукали о третій годині ночі, з 5-го на 6-те липня. Офіцер вимовив: «За рішенням уряду ви виселяєтесь у віддалені райони Радянського Союзу. На збори — дві години. Візьміть з собою найнеобхідніше».
Через кілька днів довжелезний ешелон вирушив до Сибіру. Виселенців із Сонячної Молдавії везли 22 доби через неосяжні простори Союзу. І ніхто не знав, куди саме. У дорозі на нещасні сім’ї чатувала небезпека розлучення з батьками, братами, тобто рідними людьми. Наприклад, на одній з уральських станцій поїзд затримали на 5 годин. Пізнього вечора до їхнього вагону зайшов сержант, котрий за списком прочитав прізвища чоловіків і повнолітніх хлопців. Наказав узяти особисті речі й одяг і вийти з вагона. Тут на них уже очікувала озброєна варта.
— Масштаби виселення людей просто вражали, — свідчить Сергій Албул. — Транссибірська магістраль перетворилася тоді на свого роду «невільничий шлях». В Уфі, Челябінську, Кургані, Петропавловську та на інших станціях одні ешелони наздоганяли інші. Як і нас, везли робочу силу з Молдавії, Західної України, Кавказу. До останнього дня кінцева зупинка трималася в секреті. Тільки коли на горизонті виникли величні пасма синіх гір, хтось у вагоні вигукнув: «Алтай! Алтайські гори!». Через 22 доби, о п’ятій годині вечора, поїзд різко загальмував на станції м. Бійська. Виселенців із Молдавії чекали представники радгоспів, ліспромгоспів, кар’єрів та копалень.
Албулів серед інших десяти родин доставили у Бійський бурякорадгосп, за 70 кілометрів від Бійська. Представники спецкомендатури нагадали: виселили за рішенням радянського уряду на довічне спецпоселення. Наголосили, що встановлюється відповідний режим проживання: комендантський нагляд, щомісячна реєстрація, обмежене пересування лише з дозволу спецкомендатури. Статус — спецпереселенець, із відповідними штампами в паспорті. Це означало повне закріпачення людини. Без дозволу спецпереселенець не мав права поїхати до Бійська, перейти в сусідній відділок радгоспу. Так розпочалося невільницьке життя цих людей на Алтаї.
— Важко було, — пригадує Сергій Миколайович. — Дуже важко. У 30-градусні морози нас примушували виходити на роботу. Працювати на складах, проводити снігозатримання на полях, розвантажувати вагони на станції та інше. Про будь-який спротив із нашого боку бригадири повідомляли у спецкомендатуру. А це вже великі неприємності... Там, у Сибіру, я збагнув: однією з причин масових репресій була гостра потреба в робочій силі, бо покладатися на нечисельне місцеве населення було годі. А хіба в Якутії, на Далекому Сході чи на Півночі було інакше? Усе трималося на українцях та інших народах.
Тільки з дозволу комендатури у 1955р. переїхав на проживання у місто металургів та шахтарів — Новокузнецьк, або, як тоді його називали, Сталінськ. То тільки легко сказати — «переїхав». Переїзд супроводжувався низкою принизливих процедур. У Барнаулі, наприклад, довелося заповнити кілька анкет, побувати на співбесідах, обѓрунтувати причину переїзду до Сталінська. Тільки після того хлопцеві видали необхідні довідки. До того ж суворо попередили: у Сталінськ уже повідомлено про його приїзд, там треба буде з’явитися в спецкомендатуру і стати на облік.
Збігав час, а надій на реабілітацію, отже, на повернення до рідного краю не було. Та все ж крига скресла. У другій половині 57-го відчутнішим ставав подих хрущовської «відлиги». Послабився режим нагляду, виселенців почали відпускати на батьківщину. Але то була лише формальна реабілітація, що слугувала підставою для повернення. Фактично реабілітація відбулась через 30 — 40 років. Наприклад, Сергія Миколайовича, його брата та батьків (посмертно) реабілітували у квітні 1989 року, відповідно до постанови Ради міністрів Молдавської РСР.
Натомість усі ці колишні спецпереселенці перебували у нерівноправному громадянському статусі. Їм не дозволяли оселятися в рідному селі чи місті, не повертали будинків, їхніх дітей дискримінували під час вступу до навчальних закладів. Зберігався негласний нагляд за ними, виявлялися недовіра і підозра.
У жовтні 57-го, після 8 років спецзаслання, повертався Сергій зі стареньким батьком до Молдавії, уже без матері. Померти на рідній землі їй не судилося, поховали на невеличкому кладовищі біля тайги. Залишилася лежати на чужій землі.
Зупинилися в домі старшої сестри, що повернулася із Сибіру роком раніше. Із сумом подивилися батько з сином на своє колишнє обійстя. Точніше сказати, на те, що від нього залишилося. Зруйнований будинок, а на його місці буяли бур’яни. Знищено фруктовий сад, виноградник. Одне слово, зачепитися в рідному краю ні за що було.
За порадою батька навесні 58-го Сергій виїздить до Одеси, тут із великими труднощами вдається вступити до Одеського університету. Однак хлопець й гадки не мав, що за ним установлено стеження. І це після восьми років сибірського заслання, коли пережив стільки горя, потрясінь, поневірянь. Зрозумів це вже на першому вступному іспиті, коли екзаменатор загадково промовила: телефонували з управління, запитували про вас.
Так усі п’ять років навчання кадебісти «опікувались» ним, вели по життю.
Улітку 1963-го року, після закінчення університету, прибув до Хмельницького за призначенням. Трудився на різних посадах, у тому числі понад сім років кореспондентом науково-виробничого журналу «Механізація сільського господарства».
Вийшовши в 1993р. на пенсію, поринув в активну громадсько-політичну діяльність. Патріотичною віхою своєї громадської діяльності вважає Сергій Миколайович роботу на посаді голови обласного товариства колишніх політв’язнів і репресованих.
— На жаль, — веде далі, — за 20 років незалежності Верховна Рада так і не спромоглася ухвалити справедливого закону, аби хоча б якоюсь мірою поліпшити матеріальне становище жертв сталінського режиму. За їхні страждання, за знищення батьків. Та, мабуть, і не ухвалить, не до того нашим депутатам...
