Криваве ХХ століття

Воно навчило нас усіх тому, що буття будь-якого народу — стан, усе-таки, досить крихкий і ніжний. Олег Вовков (див. його «Занурення у пітьму») згадує: «У 1944 році, під грім переможних салютів, з астраханських степів вивезли всіх калмиків — від малого до старого. Їх навантажили у вагони й відправили на схід. Розселили Єнісеєм, аж до Туруханська й нижче. Працездатних погнали на лісозаготівлі та в місцеві колгоспи, переважно на роботи пов’язані з кіньми. З ними калмики вміло поводилися, однак у всьому іншому виявилися трагічно непристосованими до місцевих умов, їжі, клімату тощо. Першими стали чахнути і вмирати калмицькі діти. А потім і дорослі. Чого їм не вистачало? Звичного кумису, залитих сонцем степових просторів і трав? Калмики тихо лежали на лікарняних ліжках, горіли в лихоманці й помирали. Одного за іншим їх усіх — попереносили потім на промерзлі сибірські кладовища. Ями рили тут дрібні, роздягнуті трупи злегка тільки присипали піском. Тут повно вже було синів і дочок українських сіл і алтайських передгір’їв, вихідців із Волги й Кубані, жителів Прибалтики й Криму. І, звичайно ж, простих російських мужичків, які вилягли також тут у славу колективізації...».

Нині вже наші комуністи (та й соціалісти також) люблять поговорити про «гідну ціну», що вимагалася за всі ці наші індустріалізації, колективізації, перемоги тощо. І яке їм діло до якихось там (які так ніколи й не виросли) маленьких калмичат, з живими чорними, як у куликів, очима й плоскими обличчями, закопаних, немов собачата, в землю, яка і до тепер так і не визнала їх за своїх дітей...