Леся Українка і угро-фінський талант

Коли вперше прочитав книжечку віршів львівської поетеси Лани Перлулайнен «Вітер часу», то був вражений як тематикою (максимально патріотичною, проукраїнською), так і силою поетичного таланту авторки. Ще більший подив і захоплення викликала та обставина, що Лана є не українкою, а... інгерманландкою за походженням. При зустрічі це підтвердилося — спокійна і зосереджена, як стовідсоткова естонка чи фінка. Може хтось не чув про такий народ — інгерманландці? Тоді, може, іншу назву — «ікорці» чули? Іжорці належать до угро-фінської мовної групи. Багато про них можна дізнатися з Інтернету: «Етнічна самоназва — інкері. На початку ХХ століття їхня кількість сягала кількох сотень тисяч осіб, а сьогодні їх залишилося трохи більше ніж 10 тисяч. Які ж лихоліття спіткали цей малочисельний народ?

Інгерманландці — народ фінського походження, що проживав багато сторіч на території від Нарви і до Ладозького озера. Назву свою пов’язують з ім’ям шведської королеви Інгегерди (у фінів Ingeri або Inkeri), доньки конунга Олофа, яка стала дружиною князя Ярослава. Однак це легенда, бо насправді інгерманладці — фіни, які переселилися зі шведської Фінляндії на початку XVII століття».

Після повалення царизму 1917 року національна інтелігенція Інгерманландії плекала надії на поширення та вкорінення в Росії демократичного стилю мислення та припинення русифікації. Однак відносини з більшовиками у інгерманландців не склалися, було багато біженців, які виїхали до близьких за мовою і культурою Фінляндії та Естонії. У січні 1919 року в Гельсінки було утворено Тимчасовий комітет управління Інгерманландії. Було укладено договір з Естонією про звільнення краю від більшовиків. У січні того ж року в Естонії було створено 1-й Інгерманландський батальйон чисельністю 1500 чоловік. Прапором батальйону став той, що створений капітаном Хаапакоскі — на основі кольорів інгерманландського герба. Після боїв з більшовиками у Західній Інгерманландії прапор став сприйматися усіма як національний прапор інгерманладців. Під цим же прапором воював і Північно-Інгерманладський полк, створений у червні 1919 року на півночі Петроградської губернії в селищі Кир’ясало. Повсталі проти політики продрозверстки селяни утримували цей населений пункт півтора року! Та ще й проголосили ідею створення незалежної держави — республіки Північна Інгрія. Після підписання Тартуського миру жовто-синьо-червоний прапор із скандинавським хрестом було урочисто спущено і вивезено до Фінляндії. На жаль, Фінляндія, яка побоювалася вторгнення більшовиків, погодилася (в 1920 році) на входження Інгерманландії до складу Росії...

Більшовики діяли за старою імперською схемою: закрили лютеранські церкви та почали виселяти інгерманландців з прикордонної смуги до Сибіру. 1929 року, на початку колективізації, у Радянському Союзі нараховувалося близько 137 500 інгерманландців. За загальними підрахунками, у 1935—1936 роках 27 тисяч інгерманладців було знищено чи вислано з рідних місць. Культурному життю інгерманладців було завдано удару. Шкільну освіту перевели на російську мову, а фінську мову ще 1937 року проголосили антиреволюційною, націоналістичною. Періодичні видання фінською мовою закривалися, запалали багаття з книжок...

Друга світова війна також була великим випробуванням для інгерманландців. Тих, хто опинився в блокаді (кілька десятків тисяч) 1942 року вивезли «Дорогою життя» через Ладозьке озеро на поселення до Сибіру і Середньої Азії. Уся провина інгерманландців полягала в тому, що говорили вони не «тією» мовою, молилися не «тим» богам і проживали поблизу іншої столиці.

На початку 60-х років інгерманландцям із Сибіру і Середньої Азії дозволили переселятися до Естонії і Карелії.

Лише 1991 року настала довгождана реабілітація, і всім було дозволено повернутися на історичну батьківщину. Згідно з переписом населення 1989 року, в СРСР проживало 67 300 фінів. Фінсько-інгерманландське населення стародавньої Іжори до кінця 1980-х складалося з літніх людей.

Вже відродилися громадські і релігійні організації, що раніше відігравали значну роль у збереженні національної ідентичності. У наш час в Інгерманландії діють 15 євангелістських общин. Фінляндія допомагає тутешнім фінам: там навчаються фермери, викладачі фінської мови, медичні працівники, священики і диякони. Із квітня 1990 року Фінляндія приймає фінів як іммігрантів — репатріанті.

* * *

За паспортом Лана є росіянкою Світланою Жемчужиною. Довго вона не знала про своє походження. А «перехрещення» її предків у росіян відбулося так: за два тижні до початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка Чудово (південь Інгерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові спортзалу і всім почали переписувати документи. Пращурам Лани пощастило, їхнє прізвище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. А деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або просто бралися зі стелі. Ойкунени стали Ойковими. Нині в містечку Чудово Новгородської області немає жодного іжорця і діють три російські школи. Пізніше Лана Перлулайнен перелила свій щем по втраченій батьківщині у вірш «Батькові». Тому й розмовляючи з талановитою львівською поетесою, я не міг обійти «іжорську» тему. Запитав, чому довго не знала про своє етнічне походження?

«Батьки про це мені спеціально не говорили. Вони працювали на військовому заводі, знали мій характер, знали, що мовчати не буду... Тому від мене це приховували, — починає Лана. — Моя «українська історія почалася в Полтаві, і почалася з Лесі Українки. Вчилася я там у російській школі, від вивчення української мене було звільнено за станом здоров’я... У мене були проблеми з легенями, доводилося часто лікуватися в санаторіях... Тоді таке часто практикувалося — звільняли від мови за станом здоров’я. Але українську літературу ми все-таки вчили. Я взагалі здібна до мов. Було таке, що нишком читала український текст і відразу, синхронно, перекладала вчителеві на російську. Якось нам задали вивчити уривок з «Лісової пісні». Я прочитала твір повністю, мені він так сподобався, що я пішла в магазин і придбала усі 11 томів Лесі Українки! І все прочитала. Мені дуже сподобалися її поеми. Це така сила і щирість почуттів! А ще — математична точність. Лаконічність. Коли я писала твір (звичайно ж, російською) і повставляла туди свої російськомовні вірші, то учитель Михайло Федорович зрозумів головне: я прочитала дуже багато, а головне — зрозуміла, сприйняла душею Лесю Українку... Він був дуже розумною людиною, дозволяв писати «отсебятину», відхилятися від шкільної програми. І це давало свої плоди — на уроках української літератури мені почало подобатися. Але справжній перелом стався вже у Львові. Коли переїхала у це місто, то обклалася словниками і принципово почала писати вірші лише українською. Але в родині ще за інерцією розмовляла російською... Син, який навчався в українській школі, запротестував проти такої двомовності. І тоді ми всі рішуче і одностайно перейшли на українську.