Лінія розділу — українська/російська

Не витримав — вивела з рівноваги стаття Василя Кременя «Україна: осягнення ідентичності» («День», № 152) — його відповідь на статтю Вадима Карасьова (№ 142).

На мій погляд, Вадим Карасьов має слушність практично в усьому.

Єдине, що в мене викликає сумніви, — це те, що населення західних областей України він зараховує до західної цивілізації.

Те, що населення західних областей підпорядковується духовній владі не Московського Патріарха, а Папи Римського — це ще не підстава. Те, що ці люди самі себе вважають європейцями, — це їхня особиста справа.

Моє особисте спостереження: ті народи, які справді належать до західної цивілізації, вже давно забули соціалізм, убогість і розруху (чехи, угорці, поляки), і після розпаду Варшавського договору зайняли своє законне місце в Європі. Їм нічого нікому не треба доводити з приводу своєї приналежності.

А що стосується статті Василя Кременя, то це — ціла енциклопедія національно-визвольного руху. Не забуті ні Гонта, ні Наливайко, ні Гарібальді, ні Че Гевара.

Тільки незрозуміло, який стосунок це має до сучасної України.

З іншого боку, автор «забув» таких діячів національно-визвольного руху, як Дювальє, Іді Амін, Чомбе і, звісно, головні «герої» — Пол Пот і Бокасса.

А вони, до речі, — зворотна сторона будь-якого національно- визвольного руху.

Далі, як кажуть, я Хроха не читав, але скажу…

Поняття «українець» у нас вживається в двох значеннях. Перше — це етнічне, що означає українців по крові. Друге — в ширшому розумінні — це громадяни України загалом.

Пан Василь Кремень, безумовно, має на увазі перше, тобто традиційне, значення.

При цьому слід зазначити, що ВСІ (!!!) сучасні держави виходять із того, що нація (тобто народ) — це поняття політичне, а право окремого індивіда завжди вище за так зване «право нації».

Політичної нації на Україні немає — це безперечно. Досить подивитися, як голосували на минулих виборах різні регіони.

Тільки сліпий не зрозуміє, що лінія розділу голосів — це лінія віддавання переваги українській\російській мові.

Це — пряма реакція російськомовного населення на тиск на російську мову.

Далі. Інтерпретація, яку дає Василь Кремень аргументам Мирослава Хроха, недостатньо переконлива. Що таке «вищий рівень мовної та культурної комунікації»?

Із культурною комунікацією проблем немає — культура спільна, що бере початок із домонгольської Русі та просування християнства з Києва на північ і схід.

А що стосується «мовної комунікації»…

Мені здається, що досить того, що громадяни просто розуміють одне одного.

Реально жителі сходу та півдня України знають і розуміють українську мову. А жителі заходу та центра розуміють російську. Цього цілком досить для нормального функціонування будь-якої держави.

Якщо ж треба постригти всіх під один гребінець, то тоді простого розуміння мало.

Василь Кремень ані словом не згадує такої найважливішої об’єднуючої ознаки, як спільний економічний інтерес. Саме цей інтерес «мирить» і об’єднує в один народ представників найрізноманітніших груп населення.

Адже в США протестанти та католики чомусь не ріжуть одне одного, на відміну від Старого Світу.

Але для економічного інтересу потрібна економіка, а в нас вона відсутня.

Ось і треба шукати якихось інших «обручів», щоб утримати ситуацію.

Василь Кремень та іже з ним не хочуть зрозуміти, що право нав’язувати українську мову закінчується там, де починається загальновизнане в усіх нормальних державах право громадян користуватися рідною мовою.

При цьому власних громадян ніколи не розглядають як національні меншини.

Єдина відмінність української мови від російської — її менша універсальність. Саме тому українській мові важче стати мовою міжнаціонального спілкування.

До речі, саме тому Україну не можна порівнювати зі США, Францією.

І англійська, і французька мови — мови імперські. Тобто їх як другу мову щонайменше знають усі жителі колишніх колоній.

У нас такою мовою була російська.

Але польська, чеська, угорська мови також не універсальні. Чомусь ні поляки, ні угорці, ні чехи через це не засмучуються.

Ми вже одного разу будували державу «за Марксом». Тепер що — «держава за Хрохом»? Такі досліди краще спершу проводити на білих мишах.

У нормальних державах (нашої це не стосується) об’єднання відбувається на ґрунті того, що є спільним для ВСІХ, тобто абсолютно універсальним (економіка, безпека громадян тощо). У цьому випадку всі відмінності виносяться за дужки.

А в нас за приблизної чисельної рівності україно- та російськомовних громадян державною виявилася лише одна мова.

Більш того. Постійно звучать висловлювання про те, що російська мова — це «мова сусідньої держави», «ворожа мова» тощо.

Схоже, що деякі горе-патріотами російську мову сприймають як патологію — на зразок сколіозу, заячої губи тощо.

Фактично, приблизно половину населення «ненав’язливо» переконують, що вони, поки розмовляють російською, нібито неповноцінні громадяни.

До речі, з 1 вересня набув чинності новий Цивільно-процесуальний кодекс, у якому питання про вибір мови судочинства навіть не підлягає обговоренню: тільки українська.

При тому, що колишній ЦПК, прийнятий за часів «кривавої тоталітарної імперії», допускав судочинство як російською, так і українською мовами.

А тим, для кого російська мова рідна, це, повірте, не дуже приємно та викликає цілком природне озлоблення.

Прямий наслідок подібної «агітації» — досить значна частина населення України просто не вважає себе громадянами України.

Про яку «політичну націю» може йтися в подібних умовах?

І триватиме це доти, поки російська мова не буде офіційно зрівняна в правах з українською.

До речі, як можливо реалізувати третю «ознаку Хроха» — рівність у громадянському суспільстві без рівності мов?