Література. Дух, що тіло...
Андрухович... Мій недавно вперше зустрінутий київський знайомий прорецензував літературну творчість Андруховича риторичним запитанням — навіщо нам така культура? Ну що ж, у кожного своя оптика...
Зiзнаюся, що сучасна українська пострадянська література з’явилася саме тоді, коли минув час мого читання творів красного письменства. А ще зiзнаюся, що ніколи не читав багато великої літератури, адже це іграшка для дорослих людей, а скільки ж можна бавитися іграшками? Хоч не скажу — пригадую, що читав Едгара По, Борхеса та деяких інших письменників, які не робили у своїх творах вигляду, що пишуть про справжнє життя. Завжди цікавіша мені здавалася справжня вигадка та фантастика, репортажі з подорожей, пригодницька література з описами далеких країн...
Коли надрукували в «Сучасності», вже київській, повість Юрія Андруховича «Рекреації», прочитав я її з зацікавленням, навіть захопленням. Це зацікавлення, як здавалося, розділяло багато людей у Польщі, не лише українців, адже в другій половині 90-х Андрухович став найпопулярнішим і найчитабельнішим у Польщі українським письменником (дві книжки з його есе в польському перекладі навіть стоять у мене на полиці). Коли десь в першій половині поточного року вийшов польський переклад «Перверзії», я, поїхавши у травні до Львова, купив цю повість, а ще й «Московіаду». Читав їх у хронологічній послідовності й коли завершив читання «Перверзії» (по декілька, інколи кількадесят сторінок на день), прийшов до висновку, що книжка була цікавою доки її читалося. Коли процес завершився й книжка повернула на полицю, подумалось мені, що коли Андрухович — постмодерніст, то цей постмодернізм... ну, саме — що?
Може і я поставлю таке запитання: навіщо нам така культура? Ну, як навіщо — для розваги! Зрозуміло, що наше внутрішнє життя не повинно обмежуватися перистальтикою кишечника, але скільки ж можна втомлюватися від серйозних проблем, порушуваних серйозними авторами в серйозних книжках? Життя земне, лише одне, отже, який сенс прожити його без розваг — пошаліймо, подуріймо поки є ще сила, поки до походу сурма...
Ну так — цитування без суттєвої потреби — це нібито прикмета постмодерністичного часу. А може, це черпання з глибини народних джерел? Але з джерела можна культурно пити, а можна й влізти в нього з немитими ногами й наробити каламуті, та навіть болота.
Ні, Андрухович-повістяр з ногами в джерело не поліз — він закотив рукави й намагався щось вигрібати з дна цієї каламуті, яку зробили вже й без його. Але що витягнув в затиснутий жмені, крім піску? Може повинен гребтися в гірській річці, якою пливло тіло Карла Цумбрунена? А чому — не труп Антонича? Бо Антонич вічно живий, адже він для кожного, хто читає його твори, не біографію, ну хто він — «кльовий чувак»? Ні — файний леґінь, що п’є хмільний п’янкий смак таланту в корчмі на місяці! А громадянський театр? І сьогодні він живе, він же не вмер — дух, що тіло гне додолу! А Борислав сміється?.. Як бачите й «Дванадцять обручів» я вже осилив, а й дещо з Франка та Шевченка по моїй пам’яті стрибає та компілюється.
А що Андрухович? Він певно цього читати не буде, адже у Станіславі (Івано-Франківському) гайцує в горні та плавить пісок зі скаламученого джерела на кольорове скло, та видуває пляшки-повісті, в які кожний читач наливає сам себе, й інколи дивується, що йому їхній вміст не дуже смакує...
