Лихо з розуму
Пам’ятаєте «сварку з нічого» двох провінціалів, добродушно оспівану Миколою Гоголем? Схоже, колізії повторюються, бо природа людська незмінна. Цього разу зчепилося гроно джентльменів-інтелектуалів, і першим серед них був Юрій Щербак («День», 12 травня, 18—19 червня, 2—3 липня ц.р.). Як подразник і каталізатор процесу спрацювало слово «селюк». Цілком лояльне, з семантичними складовими — байдикуватий, вахлакуватий, недотепистий...
Можливо, якби автор завбачив таку гостру реакцію, то вжив би більш нейтральні слова — «провінціал», або, залежно від контексту, «інтелігент у першій генерації» тощо. Бо йшлося, як і в пана М. Сидельникова, не про те, щоб допекти комусь, вказуючи на походження. О, ця наша збільшовичена манера скеровувати дискусії на рейки класової неприязні!
Гадаю, Юрія Щербака допекло, як можна судити з публікації «Дня» від 12 травня ц.р. «Влада темряви», те, кому ми делегуємо повноваження з керівництва державою і як вони дають собі раду.
З Юрієм Миколайовичем я мав честь познайомитися й коротко спілкуватися наприкінці 1970-х, коли ми з ним входили до складу батьківського комітету 92-ї школи ім. Івана Франка.
Купка київських інтелігентів утримувала тоді останні редути від зазіхань ідеологічного відділу ЦК КПУ. Ця школа — найстаріша у Києві, колишня Колегія ім. Павла Ѓалаѓана — давно муляла очі партійним бонзам. Історія, традиції, видатні вихованці — хіба це потрібно пролетаріату, що переміг на одній шостій!?
Погроми в царині культури в нашій країні розпочалися 1917 року й практично, може не так брутально, тривають у наші дні. Трагічність ситуації в тому, що в сфері державотворення й управління більшість складають малоосвічені й малокультурні функціонери. Й вони ж з егоїстичних міркувань гальмують, перекривають шляхи виходу з ситуації.
Переважають оті самі «інтелігенти в першій генерації», тоді як існує думка, що повноцінний інтелігент формується допіру в третьому поколінні. Сам по собі диплом вишу чи ВАКу ні про що не свідчить, окрім, можливо, здобутого фаху, нічого не гарантує. Якщо ж юнак виростає в родині, де диплом є і в діда, і в батька, то це вже ознака приналежності до якісно іншого суспільного прошарку. І такий прошарок — «стара інтелігенція» — був у нашій країні (імперії в цілому) й розтанув, бо активно нищився протягом ХХ ст.
Інтелігентність — необхідна, втім недостатня, якість успішного державного діяча. Потрібен ще уроджений хист, властивий лише 4-5% представників популяції. Байдуже, живуть ці люди в містах чи в селах. А пошук і виховання обдарованих людей — місія керманичів держави такої ж ваги й значення, як економіка та обороноздатність.
Схоже, в нас утвердилась інша модель роботи з відбору й вишколу кадрів, коли перевага надається другорядним факторам. Я б окреслив такий підхід як мафіозний. А провідний кар’єрний алгоритм — примазатися до партії, що при владі, й мурувати свій особистий добробут, не маючи жодних сумнівів, що тим прислужуєшся Народу!
А як давали собі раду наші предки? Звернімося до їхнього досвіду.
Коли на царство вступив, сповнений ліберальних ідей і планів, Олександр І, він, не відаючи, з чого почати, звернувся за порадою до свого улюбленого наставника з юних літ швейцарця Ф.-Ц. Лагарпа, який на той час був членом директорії Гельвецької республіки. Той пояснив, і це увійшло в історію під назвою «План Лагарпа», що у напівдикій, малописьменній країні всі прогресивні починання підуть як вода в пісок. Насамперед, слід підвищити загальний культурний рівень народу.
Інший видатний державний муж — канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк — дещо перегодом сформулював цю думку так: «Війни виграє шкільний учитель».
Схоже, що цар погодився з думками Лагарпа, бо було проведено реформу гімназій (1804 р.) і засновано ліцеї. З них в Україні — Кременецький (1805).
Ліцеї, загалом, — то був шлях трансляції культури через аристократію. А що лишалося робити? Сповідувати, як зараз, рівномірне охаміння?
Проблеми реформ освіти завжди впиралися, насамперед, у кадри вчителів. Тому я із сумнівом споглядаю модну зараз заміну вивісок навчальних закладів, при збереженні того ж контингенту викладачів і решти факторів.
Власне, саме перші покоління ліцеїстів обмислили і реалізували наступний етап розвитку країни вже в рамках Великих реформ Олександра ІІ. Тоді було скасовано кріпацтво, проведено судову і земські реформи, але у даному контексті нас цікавить реформа гімназичної та університетської освіти. А загалом, це був приклад реформ згори, проведених послідовно, рішуче, що й дало блискучі наслідки.
Від 90-х років ХІХ ст. Росія за темпами економічного розвитку почала випереджати всі країни світу. Прогресувала не тільки економіка. Згадують принагідно і дяѓелівські сезони російського балету і опери в Парижі, загалом, «срібний вік» у літературі й мистецтві. Зрештою, «відродження нації», за Володимиром Винниченком, — також наслідок тих реформ.
Своїми успіхами стара система освіти завдячує тому, що було віддано перевагу гуманітарним засадам, принципу виховання людських якостей на основі загальнолюдських цінностей і здобутків культури перед школою професійною, в якій наголос робився на розвиток ремісничої вправності.
Зрештою, ми геть загубили орієнтири й виспівуємо пеан «комп’ютерно-цифровому мисленню»!
Між тим, безвідносно до характеру освіти, академік Станіслав Струмилін у 20-х роках ХХ століття обѓрунтував тезу, що капіталовкладення в освітянську галузь в підсумку приносять найвищі дивіденди.
Тому я був днями геть спантеличений, коли побачив на телеекрані міністра освіти та науки — Д.Табачника, який з усмішкою людожера доповів про скорочення терміну навчання в школах, що принесе зиск (кому?) на скількись там мільярдів гривень.
Можливо, це дозволить оновити автопарк Кабінету Міністрів, але що в той спосіб під корінь вирубується майбутнє освіти й культури України, що вона деградуватиме до стану держав «третього світу», до такої глибини аналізу-прогнозу пан міністр, схоже, не здатний!
До речі, кожен із наших президентів висував попервах програму скерування здібної молоді на навчання за кордон. І кожного разу ці плани-мрії відходили в небуття.
Цього літа меценат Віктор Пінчук відібрав два-три десятки достойних юнаків та юнок й пошле їх на навчання своїм коштом. Шляхетно, але й сумно, бо проблеми не вирішує. Що ж, наша держава вже ні на що не спроможна!?
Між тим Китай в останні десятиліття відправляв свою молодь десятками тисяч щорічно по всіх світах. Якою стала на сьогодні ця держава? А ми — «маємо, що маємо»!
Тисну руку колезі Олександрові Кравчуку («День», 18-19 червня), бо й сам починав (1955 року) з роботи на першому на Європейському континенті комп’ютері — МЭСМ, спорудженому в Феофанії, що під Києвом.
І мене заскочили тиради Ю.Щербака про аналогове(?) і цифрове(?) мислення, коефіцієнт IQ й інші сентенції в дусі «пікейних жилетів» І.Ільфа та Є. Петрова. Невже навіть його — доктора наук — «убовтала» безпардонна балаканина про «чудеса кібернетики»? А розкута й метикована дівчина з фабричної околиці здається йому носієм оптимального варіанту людських якостей, потрібних для державного керування!?
Пересічні громадяни володіють, здебільшого, раціональним, конкретним, предметним мисленням, або, за термінологією Ю. Щербака, — «комп’ютерно-цифровим». Воно успішно спрацьовує, коли розмірність, складність проблем, що розглядаються, припускає прямий перебір варіантів рішення й відбір кращого з них.
Схоже, Юрій Миколайович і його поетичне оточення зробили Юлії Володимирівні ведмежу послугу. Адже, якщо пані Юлія є носієм «комп’ютерно-цифрового мислення», то вона, навіть із ноутбуком на колінах, професійно не здатна керувати великими системами, державою зокрема. Їй підвладні лише проблеми масштабу малого чи середнього бізнесу. А далі її пускати небезпечно. Газовий контракт із Росією зими 2009 року блискучий тому доказ!
Носіям хисту художнього (образного) мислення для успішної діяльності потрібні ще ерудиція й загальна культура. Те, що в «добрі старі часи» називали «класичною освітою». Але наші школи й гімназії того й так не навчають, усе більше прилучаючи своїх вихованців до грона «точних» наук та комп’ютерів. «Кадри вирішують усе», — як стверджував головний їхній винищувач. На словах «ефективний менеджер» напевно мав рацію.
Зрештою, як підсумок, можливо, за 200 років «План Лагарпа» не втратив актуальності?
