«Люди повинні думати!»

Ольга БУЗУЛУК, прес-секретар у Патрульній поліції Волинської області:

— Є в нашому мікрорайончику така невеличка місцевість, яку ми називаємо «на черепахи».

На вулиці Потебні мешканці облаштували невеличкий ставочок, де живуть рибки та черепашки. Навколо — справжня оаза, територія чистенька й доглянута, а мешканці ставочка мирно собі плавають і милують зір. Мої діти виросли на тих черепахах, бо під час прогулянки відвідання ставочка — неодмінна річ, яку треба зробити. Але, схоже, невдовзі сітку-огорожу, за якою розташований ставочок, може замінити двометровий паркан. Чому?

Тому, що є серед нас, людей нібито розумних, і такі, які руйнують і спотворюють.

На будинку встановлена камера спостереження, і одного разу господар побачив компанію підлітків поруч зі ставочком. Підійшов, прислухався. Один із хлопців вихвалявся перед дівчатами: «Бачите, скільки тут води? А зараз може стати ще більше!» Вочевидь, хотів справити нужду у ставок з морськими мешканцями. Господар тоді зробив зауваження, порозбігалися...

«Викликати поліцію через черепах? Та в наш час людину за 50 гривень вбивають! Люди ж повинні мати мізки, розум, думати. Я облаштував ставок спонтанно, потім рибалки дали рибок, хтось приніс черепах. Робили це на радість дітворі. Певно, доведеться відгородити», — каже чоловік. А траплялося й таке, що й отруювали ставок, одна черепашка навіть осліпла... Мої доньки вже цілий вечір говорять про те, щоб ставок не закрили, дуже переживають. І, чесно кажучи, при всіх життєвих викликах та випадках на моєму віку такі речі я ніяк не можу пояснити. Кажу дочкам дохідливо, як про тих, хто смітить (у нас в тих, хто кидає сміття і не прибирає за собою, виростає свинячий хвостик): у них з’являються копита, і ці люди вже не зможуть нормально ходити по землі — це ті, хто нищить таку красу. Не знаю, чи такі алегорії доречні, але поки що так...

Роман НОВОСАД, студент Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка:

— Цими днями на моїй рідній Горохівщині сталося дві прикрі події — спочатку семирічний, а потім чотирнадцятирічний хлопці отруїлися алкоголем. Якби подібні новини лунали про дорослих, то це б не викликало такого резонансу та подиву. Але це ж діти! Хто винен у тому, що вони змалку починають заглядати до чарки?

Не можна звинувачувати лише батьків, як на мене, у цій ситуації винне суспільство. Батьки нерідко самі випивають, і їх не цікавить, чим займається дитина. А якщо й цікавить, то поверхово. І де тут увага відповідних державних органів? Вони з’являються на порозі лише тоді, як щось станеться або ж поскаржиться хто-небудь із сусідів. Колись на сторінках «Дня» я констатував, що в культурному плані українське село «перетворюється на німого привида з одним сільмагом у центрі та чатуючими під ним п’яничками». А що робиться під такими сільмагами ввечері, особливо в суботу... Дискотекою це важко назвати, це радше «мракобісся» (як часто люблять повторювати старенькі бабусі, котрі мешкають неподалік сільського клубу і через це ледь не напам’ять знають увесь сучасний музичний репертуар). Звичайно, відпочинок потрібен, але хіба це можна назвати відпочинком? Доводилося неодноразово ставати свідком того, як у сільських барах з алкоголем гучно веселяться навіть ті, хто ще не закінчив дев’ятирічок. Доходило навіть до масових бійок, поножовщини та екстрених викликів поліції та «швидкої».

Попри те що я не є палким прихильником радянських методів виховання молоді, все ж один із них мені здається дуже нині корисним і доцільним. У ті часи місцева влада, представники громадськості, вчителі спільно з правоохоронцями влаштовували рейди у місця масового скупчення молоді у вечірній час. Сьогодні, попри те що декларативно такий обов’язок є, по факту, його ніхто не дотримується. Хоча тепер якраз не бракувало б зайвий раз поліції у превентивних цілях навідатися у кілька сіл на подібні гульбища і перевірити, що там і до чого. А ще — щоб у склад комісії для таких «перевірок» входили представники служби у справах дітей. Тоді, можливо, й ніхто від отруєнь не страждатиме, і суспільство почне реагувати на подібні кричущі випадки задовго до їхньої появи.

Ольга ЛЯСНЮК, письменниця, Луцьк:

— Моя мама як людина, що бачила чимало реформ на своєму віку, вирішила й цього разу не пасти задніх і укласти декларацію з лікарем. Мама не любить зволікати. Озброївшись моїми настановами, прочитаними «підказками» від Уляни Супрун, почутими в новинах пунктами «я маю право», вирушила до поліклініки рідного для неї міста Нововолинськ. Почалося все з того, що «треба взяти відкріпний талончик у свого участкового». Далі всіх деталей не оповідатиму, бо писати про це утомливо, а читати — й поготів. Усе ж, потрапивши до двох лікарок, потенційно сімейних, мама отримала відмову. В першому разі: «Ви не з мого участку, почекайте до початку липня або йдіть до свого участкового». А в другому: «Подумайте добре, якщо запишетеся до мене, я до вас на виклики ходити не буду, бо ви не на моєму участку» (так, я знаю про слова дільниця й дільничний, але цитую мовою оригіналу). Три з половиною години ходіння — коту під хвіст, мамина віра в медреформу і зміни в цій галузі на краще — там само.

Мама поверталася з поліклініки і плакала. У неї було багато пояснень відмови, емоційних, звісно, серед яких і таке, що «люди поважного віку ні медикам, ні державі не потрібні». Мої намагання додзвонитися на гарячу лінію Міністерства охорони здоров’я України два дні поспіль виявилися абсолютно марними. Номер 0-800-801-333 я і спросоння згадаю, але він відповідає короткими гудками, хоч скільки його набирай.