Маленькі люди з великою душею
Якщо і є десь край світу, то він починається біля хати Симоновичів, на північній околиці Волині, у невеличкому поліському селі Мукошин. При радянській владі сюди, у сусідні Ветли і Горки, навіть літали старенькі «кукурузники», переобладнані під пасажирські «лайнери», бо ніякі машини не могли подолати бездоріжжя. Назва села вимовляється з наголосом на першому складі і виводиться від легенди, що дуже вже мучилися тут люди, освоюючи правічну пущу й піщані землі. За хатою — велике поле, на якому хлопці Симоновичів випасають худобу, видніється ліс, у який ходять по гриби і ягоди. Навіть від райцентру Любешів сюди ще пиляти і пиляти старою розбитою дорогою, по якій тільки б танком їздити. Можливо, цим і пояснюється факт, що діти Симоновичів виросли, стали дорослими, і тільки тоді про них дізнався світ. Дивовижно, але навіть у районі для багатьох посадових осіб, покликаних державою піклуватися про таких людей, відкриттям стала публікація в одній iз волинських газет про непросту долю родини.
У дитинстві сини і дочки Симоновичів якийсь час отримували гормон зросту, без якого їм не вирости. А потім у медицини на них закінчилися гроші... Вони весь час стикаються з цим явищем: живуть наче й серед людей, і водночас ніби на справжньому краю землі... Найстаршою у родині є 30-річна Людмила. Недавно ми змогли з нею поглянути одна одній у вічі, а до того були її листи до мене. Власне, це було особисте листування, коли кореспондент в області видається людиною, якій можна і посповідатися, і пожалітися, і запитати поради. Але, врешті, у якийсь момент ми з Людою зрозуміли, що краще від неї (як у цих листах) ніхто не розкаже про те, як живеться їм, таким тепер відомим і водночас таким самотнім.
«Нам пишуть люди зі Львова. Співчувають нашій біді, надсилають рецепти, які мали б допомогти підрости. А одна жінка написала, щоб ми сходили відразу у три церкви і поставили свічки за здоров’я. І щоб в один час у трьох церквах помолилися Богу за здоров’я нас, інвалідів. Але у нашому селі і церкви немає! Марійка часто їздить велосипедом у сусіднє село Горки, це за 5 кілометрів, і вже навіть інколи співає з півчими. У неї гарний голос, півчі хвалять. Марійка любить співати, вона у нас весела».
«Доки нас не показували по телевізору, не писали у газетах, то й листів ні від кого не було. Більше сумувала... А вже зараз ідуть листи звідусіль: з Кіровоградської, Одеської, Херсонської областей, з міста Донецька, і з самого Луцька теж. Прийшов лист від жіночки, яка також має маленький зріст. А це прочитала у газеті про подружжя Міньковських iз Нововолинська, вони теж інваліди (це була моя публікація «Вони сподіваються на Бога, але допомагають собі самі». — Авт. ). І мені так захотілося їм написати! Завдяки кореспондентам у мене з’явилося багато знайомих. Мама казала, що не встигатиму всім відписувати, але я встигатиму, аби мені писали. Коли отримую листи, піднімається настрій. Наче з тією людиною розмовляю...»
«Якось читала у газеті, що цей день — День інвалідів — не залишиться непоміченим. Але для нас він пройшов саме так, непоміченим. Через кілька тижнів передали з Любешова через нашу родичку подарунки до Дня інваліда. Передали один нашій тьоті Наташі (вона інвалід дитинства) і один на нас п’ятьох».
«Ми так і живемо всі разом й ніде не працюємо. Хоча я б дуже хотіла працювати, бути серед людей. Кілька років тому вже мала працювати прибиральницею на медпункті, але цю роботу віддали іншій людині, бо мені, мовляв, було б заважко. Але ж я звикла до роботи, вдома завжди працюю тяжко. Хто зараз дивиться на нас, хто піклується про інвалідів? У нас в сім’ї п’ятеро інвалідів, а пільг ніяких».
«На всенічну ми з Марійкою ходили у Горки святити паску. Ходили пішки, не спали до ранку. Ніби й не натомилися, але ноги крутили, боліли. Вони у мене завжди болять, а ще ж цілу ніч вистояла. Завтра наші школярі їдуть у Крим на курорт, то будемо проводжати Наталочку, нашу сестричку, з ними. Сашко не поїде, бо приймає уколи для зросту. І Толя не поїде, його оформляємо на курорт за кордон зі Скандінавською місією. Нам щось так зараз не везе. Проблема за проблемою. Недавно Марійка лежала у Любешові в лікарні, простудилася, і дало ускладнення на нирку. Марійка вилікувалася — з Сашком погано. Був слабий на грип, а потім так вуха боліли, що слізьми плакав. Став недочувати. У школі якраз була перевірка, то ми повели Сашка до лікаря: наказав не відкладати, а везти в район у лікарню. Там хотіли його покласти, але ми попросилися додому, бо було перед вихідними. Будемо самі лікувати, а то у лікарню треба багато грошей. Ось такі у нас проблеми, і нічого втішного немає. Вже нам вистачить і одного горя, так ні, треба ще декілька».
«Мій день народження 22 липня. Гарна дата, але якраз така пора року, що завжди мусимо цього дня працювати і завжди біля сіна. Минулого року цей день випав на неділю, то змогли відзначити моє свято. Марійка навчається у Ківерцях у медучилищі. Вже два тижні, як не приїжджала додому. Отож, вже скучаю за нею, треба буде взяти талончик на пошті і подзвонити їй. Перший семестр вона закінчила без трійок. Марійка задоволена своїм навчанням. У нас вже є кілька фотографій, де вона у білому халаті і шапочці. Одна наша Марійка вже відійшла від нас у «велике життя», у «новий світ». Ми з нетерпінням чекаємо її, щоб почути ніжний, дзвінкий голос. А ще ж вона привозить з собою багато цікавих новин. Невідомо, коли приїде цього разу, бо їй важко добиратися, особливо з її зростом. А ще ж везти важку сумку з продуктами. Правда, луцькі родичі купили їй візок, сумки возити, проте все одно з автобуса на автобус переходити. Але якось воно буде. Господь Бог і Мати Божа нехай їй допомагають і оберігають».
«Марійка наша ще вдома, канікули. А вже у неділю їде на навчання. Уколи (гормони зросту) перед Новим роком закінчилися. Дзвонили до Луцька у лікарню, але поки що нічого не чути. Доки був договір з фірмою «Ново Нордікс» на рік, то й уколи давали без перерви. Потім ще на три місяці продовжили. Якщо у фірми буде добре з фінансами, то ще, може, видадуть Марійці і Сашкові ці уколи. Хоча ми дякуємо фірмі і за це: Марійка і Сашко гарно підросли. Наша лікарка Тетяна Михайлівна обіцяє, що дасть знати, якщо надійдуть уколи. Я цю лікарку пам’ятаю з тих пір, коли ще сама у неї лікувалася. На мені випробовували одні уколи, то я теж різко підросла. Але більше не кололи, бо це дуже дорогі і дефіцитні уколи. Обласний протизобний диспансер — так називалася та лікарня. Ми перебували там кожного року. Я так звикла до всіх. У тій лікарні працювали дуже добрі лікарі, сестрички, санітарки. Усіх їх донині пам’ятаю. Дорога нам людина Тетяна Михайлівна Левчук. Якби не вона, то ще б до цієї пори про нас ніхто не знав. І щоб не вона, й лікування ніякого не було б для Сашка й Марійки (ці двоє були відібрані фірмою «Ново Нордікс» тому, що у них ще не закрилися зони зросту. — Авт. ). Ми їй завдячуємо усім. Нехай їй і її сім’ї Бог дає здоров’я, щастя і сили. Добрі люди ніколи не забуваються, залишаються у серці, в душі на все життя».
«Уколи (гормони зросту) Марійка і Сашко вже не приймають. Хоча шкода... У нас була на них така надія, думали, що вони вже точно підростуть, бо уколи давали хороший ефект. Але пораділи і досить. Треба жити далі, як приходиться, така вже у нас доля».
До Симоновичів ми заїхали по дорозі у найвіддаленіше волинське село Ветли. Люда, звичайно, добряче зніяковіла від появи несподіваних гостей. Потім у листі написала, що я її не розчарувала, а як вона мене?.. У хаті саме кипіла робота: вигодувавши і продавши бика, родина купила в Любешові меблеву «стінку». Мати, Надія Іванівна, каже, що дуже вже хотіла зробити для дітей таку покупку: шафа ж ще із її приданого! У хаті п’ятеро інвалідів, а навіть світло не відпускають їм за 50 відсотків. Люди кажуть, що діти Симоновичів дуже працьовиті. Невеличкого зросту (більш ніж 1 метр 30 см нікого немає), але самі прагнуть дрова заготовити. Батько рубає, а хлопці обрубують сокирками гілочки. Самі сапають буряки, косять і згрібають сіно. Того року й сінокіс припав їм далеко від дому, хоча сільській раді не вважалося б за велику працю виділити ділянку ближче. В окрузі звиклися з тим, що вони самі собі дають раду. Але ж як важко стало, коли забрали в армію Івана — фактично єдиного з усіх дітей дужого і сильного, бо двоє тих, які ростуть нормально, ще школярі.
Навіть продавши корову-годувальницю, Симоновичі могли б придбати тільки 3 уколи гормону зросту для своїх дітей. То скільки ж їм таких корів треба?! Марійка за рік підросла на 15 сантиметрів, так само змінився, підрісши, навіть на обличчі (неначе подорослішав) і Сашко. У сім’ї дуже сумують, що у фірмі закінчилися гроші на їхні уколи... Після того, як їх показали у «Без табу», Симоновичам телефонували з Києва і пропонували виступати у цирку. Але треба було бачити Людине обличчя, коли вона казала, що не хоче у цирк... Вони маленькі люди, та маленькі тільки на зріст.
Цього дня ми побували не в одному селі і не в одній хаті. Були у просторих і багатих, де далі веранди гостей не вели. І тільки у Симоновичів, ледь переступили поріг i назвали себе, Надія Іванівна відразу заметушилася й почала готувати на стіл. Ледь відпросилися, що не будемо їсти, бо дорога ще далека, а час дорогий, бо ж ми — не з голодного краю. Та навіть прощаючись біля воріт, мати все переживала, що були у хаті чужі люди, а вона їх не нагодувала.
