«Маленькі радощі і великий сум»

Двадцять восьмого серпня, у величний празник Успіння Пресвятої Богородиці, Тернопіль відзначає 475-річчя. Подій надзвичайно багато. Багато гостей. Багато радості, але багато і смутку через бойові дії на Сході України, де гинуть найкращі його сини. Тернопіль пам’ятає своїх Героїв, імена яких давно на скрижалях історії, які недавно відійшли у Вічність, борючись за Соборність держави в зоні АТО і, які на щастя, поряд з нами. Хвала Богові, тернополяни живуть під мирним небом, де не гримлять гармати, але серця їхні там, на далекому Донбасі.

Андрій ВІВЧАР, отець-диякон УГКЦ:

— Звісно, відбулося багато подій, адже наш світ динамічний. Але для мене особисто особливо запам’яталася неділя, 23-го серпня. У цей день відбулася Проща за мир в Україні в селі Острів під Тернополем біля Чудотворного джерела Пресвятої Богородиці. Під час Архиєрейської Літургії, яку очолювали два єпископи — владика єпархії Пресвятої Родини Гліб Лончина з Лондона і владика Теодор з Тернополя, владика Гліб висвятив мене на диякона. Для мене це велика подія. Мені вже сорок три роки, я закінчив Львівську семінарію і тепер став дияконом Церкви Христової. У майбутньому поїду служити для українців у Великобританію. Цей день повністю змінив моє життя, адже надалі все буде по-іншому.

А ще я тішуся, що приїхали мої друзі з АТО — отець Петро Бурак, Юрій Заблоцький, які в День міста отримають нагороду від Міністерства оборони України за захист Донецького аеропорту. Також вручатать медаль Ігорю Войцехівському, який повернувся із зони АТО раніше.

Оксана ГАБРУЗЬКА, шеф-редактор відділу новин та інформації ТОВ «TV-4»:

— Рік від літа до літа закінчується, а так складалася ситуація, що у відпустці не доводилося бути жодного дня. Усе кудись біжиш або за кимось, або від когось... А протягом останніх десяти днів вдалося три рази поспіль зупинитися і три вечори присвятити зустрічам з друзями: з давніми і не зовсім. Зовсім різні три компанії, три різні ситуації, але це хороші друзі, з якими є гарні спогади, з якими пов’язане сучасне, з якими плануєш майбутнє, друзі, з якими приємно просто посидіти, попити кави, поспілкуватися, набратися від них енергії і їх чимось зарядити. Я вважаю, що це дуже хороше, приємне і за цілий рік важкої роботи я заслужила на ці зустрічі. А погане в нас одне для всіх і вже другий рік. В країні війна і ніяких передбачень, ніяких ознак того, що вона найближчим часом закінчиться і перестануть забирати наших чоловіків, братів, синів в армію. З тим живеш і потерпаєш, не знаєш, що ти можеш зробити для того, аби це зупинилося. Для мене на сьогодні гіршого нічого бути не може, а тому навіть не хочеться думати і шукати, що гірше, бо вже другий рік так живемо. І коли тебе питають, а що погане, то в голові тільки слово «війна» і більше нічого.

Віра МАТКОВСЬКА, приватний колекціонер борщівських вишиванок:

— Безперечно для мене відкриття виставки вишиванок в Києві — велика подія. Та ще й відбулася вона у День Незалежності в Українському домі. На відкриття прийшло дуже багато людей: і знаних, і пересічних киян, закордонних гостей. Я навіть не очікувала такого. Окрім моєї колекції борщівських вишиванок, там представили також вишиванки музей Пирогова і ще шість колекціонерів. У мене просто був масовий показ, тому, що я привезла найкращі свої взірці з колекції: сорочки і повністю костюми. Лише сорочок — двісті п’ятдесят. Для мене важливо, що всю цю красу побачать. Приходять люди, які взагалі поняття не мають, що таке борщівська сорочка. Їм розповідаєш — вони дивуються. Уже до мене підходили з пропозицією презентувати колекцію в Китаї. У жовтні там відкривають музей України. Для цього виділили двоповерхове приміщення. Є також пропозиція показати борщівську вишиванку в ПАР. Цього тижня вся моя увага була спрямована на колекцію, а тому слідкувати за іншими подіями не було часу. Формувати експозицію допомагала дочка. Була Галина Олійник — автор ідеї. Останніми днями там знімали телефільм про вишиванку і довелося давати інтерв’ю для фільму, телеканалам і я дуже втомилася. Хоча це, можна сказати, втома приємна.

Ірина СИТАЙ, журналіст, Тернопільська ОДТРК:

— Ці дні дуже насичені, маса подій, які і тішать і примушують задуматися водночас. Державні свята, День Тернополя — це маленькі радощі. Але всі ці події оповиті сумом через ситуацію на Сході України. І це болить кожному.

Літо ще тішить теплими днями, але настає період осінніх клопотів. Я намагаюся бути чемною господинею — збираю врожай зі свої грядочок, готую консервацію на зиму. Це приємні справи, попри те, що займають купу часу. За день-другий з «літнього заслання» повернуться мої діти — Оленка і Сашко. Вони відпочивають на моєму рідному Поліссі в мальовничому селі Велике Вербче Сарненського району, що на Рівненщині. Діти дуже люблять їздити до бабусі і дідуся. Донечка вже піде в п’ятий клас, а синочкові лише чотири роки. Він єдина дитина на весь садочок, яка плаче не тоді, коли йде туди, а коли треба їхати додому. Таке враження, що в тому садочку «медом намазано». Думаю, причина в тому, що на нашій вулиці в приміському селі Чистилові мало маленьких діток і Сашкові немає з ким гратися.

Осені чекаю з нетерпінням, бо це моя улюблена пора. А я ще й затятий грибник. Спекотне літо грибному сезону не сприяло і цього року в моєму кошику побувало лише два білих гриби. Та і ті знайшла в Карпатах.

Григорій ЖУК, краєзнавець, літературознавець, філолог:

— Ну, перше, що треба відмітити, то день нашої Незалежності. Уже — 24-ий рік. Це день народження нашої держави, свято із свят. Кращого свята, на мою думку, не може бути. Сподіваюся, 25-ту річницю Незалежності України, а це буде чверть століття, ми зустрічатимемо не зі сльозами на очах, а з радістю в повному розумінні цього слова. Іншою важливою подією для мене стало 230-річчя з часу заснування мого рідного села Гаї-Розтоцькі Зборівського району. Мене запросили на урочини, які відбулися 23-го серпня. Свято було дуже гарним. Правда, відзначили його скромно і також в рамках тієї ситуації, що зараз є в Україні. Надіємося на краще і думаю, що все буде добре.