Мавка 1933-го
Про новий експонат Музею історії Дніпродзержинська
Напередодні Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 рр. фонди Музею історії міста поповнилися експонатом, який по праву можна вважати унікальним. Це народна картина, на якій зображено молоду дівчину в білому вбранні. Її очі сповнені суму безнадії та відчаю, звідусіль її оточують очерет, поглинають сутінки. Болота й очерети у народній свідомості завжди вважалися притулком темних сил. Відразу згадалися фольклорні записи Я. Новицького: «Як на ті болота, та на ті очерета, де жаб’ячого зводниця, гадюча гріховодниця, на ті болота та на ті очерета, де глас Божий не заходить, де люди не ходять»...
Перше враження від цієї випадкової знахідки, виявленої на одному з блошиних ринків міста — справжній шок від трагізму, що пронизує цей народний твір. Перша реакція — бажання просто піти далі, забути цю композицію з її ва0жкою енергетикою, мов страшний сон. Якби не дата, ретельно виписана автором у правому нижньому куті — 14 травня 1933 р...
Саме в ті часи суцільного смертного мороку, що, мов задушливий туман, оповив Україну, було написано картину. Нам вдалося з’ясувати ім’я авторки — Поля Бичко, мешканка с. Дериївка Онуфріївського району нинішньої Кіровоградської (в 1930-ті рр. — Харківської) області. У роки колективізації там було створено комуну «Юний комунар». Ці скупі відомості надав нам її далекий родич, який довгий час зберігав цю реліквію. Він розповів також, що її авторка тяжко хворіла, і в ті ж роки померла.
Так прийшло усвідомлення того, що випадково знайдена річ — не просто витвір народного мистецтва. Адже він створювався справді в апокаліптичному оточенні, коли навколо страшна голодна смерть косила людей, мов траву, мов очерет. Онуфріївський район, якому підпорядковувалась Дериївка, був приречений на вимирання, оскільки там з 13 листопада 1932 р. було повністю призупинено торгівлю «за невиконання плану хлібозаготівель колгоспниками району». Це означало, що всі продукти та товари були повністю вилучені з магазинів. Перед цим забрали усі, до крихти, харчі з осель селян.
Навесні 1933 р. в їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки... Порятунком для голодних міг стати Дніпро, але ловити рибу суворо забороняли під страхом ув’язнення. Трохи допомагали гриби, яких було багато після дощів, але виснажені люди вмирали вже не тільки від голоду, а й від їжі, не в силах її засвоїти. «Не їв — зомлів, наївся — звалився», — сумна приказка тих часів.
Страшний голод змусив українських селян вживати навіть м’ясо тварин, які гинули від недоїдання та інфекційних хвороб. Людям доводилось харчуватися дохлими птахами, собаками. Інколи навіть викопували людські останки. Один із таких випадків зафіксовано у тому самому селі Дериївка, про що свідчить спецдонесення начальника робітничо-селянської міліції Онуфріївського району Матвійця від 7 травня 1933 р. (за тиждень до завершення роботи над картиною). Зокрема там йшлося: «Гражданин Сень обнаружил кадушку с засоленым человеческим мясом. Об этом гр. Сенем было немедленно сообщено сельсовету». Як пізніше з’ясувало слідство, Акилина П., Ганна П., Марія М. та Федора С., усі вдови, відкопали труп померлого від голоду 13-річного Олексія Б. (незадовго перед цим у хлопця померли батьки) і вирішили зварити його.
Незважаючи на набагато більшу кількість жертв, у с. Дериївка офіційно встановлено 34 особи, померлих страшною голодною смертю. Серед них — Бичко Поля, невідомого року народження, яка перебуваючи на порозі голодної смерті, у травні 1933-го залишила нащадкам це образне художнє послання, вклавши в нього своє бачення страшної трагедії, принесеної на нашу благословенну землю силами зла. Це справжній подвиг простої української жінки, котра не тільки звертається до нас із закликом берегти пам’ять про знищених предків, а й не допустити найменшої можливості повторення подібних актів геноциду. Вона стверджує силу духу українського народу, притаманне йому невмируще прагнення до творчості, мистецтва — навіть серед смертельної вакханалії.
...І ще про що хотілося б сказати: важко не помітити в цьому образі спорідненість із Мавкою — традиційним персонажем українського фольклору. Наші предки уявляли його у вигляді молодих, красивих дівчат, у яких вселялись душі мертвонароджених дітей або тих, що померли малими, ще нехрещеними. Спорідненість — не тільки зовнішня, насамперед — це внутрішній трагізм і туга. Туга за втраченим людським життям, за правом бути щасливим. Правом — просто бути...
У останньому монолозі Мавки з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» ці почуття передано з неймовірною виразністю і силою. Може, й вони надихали художницю, додавали сил завершити роботу, стоячи на порозі Вічності...
