Мій батько та німецький концтабір Аушвіц

Пишу цих кілька слів під сильним враженням та емоціями світового відзначення 75-ї річниці звільнення німецького концтабору Аушвіц, який міститься на території Польщі. До речі, ця дата, 27 січня, символізує за рішенням Організації Об’єднаних Націй рівночасно вшанування пам’яті зокрема єврейських жертв «Голокосту» того, мабуть, найбільш безславного концтабору. Також треба згадати і представників інших національностей, тих, хто там загинули, і тих, хто були там в’язнями, але їм вдалося з ласки Божої вижити, пізніше вийти на волю та зажити, здається, нормальним, але все ж таки особливим життям.

Я схиляю свою голову в глибокій пошані перед жертвами, в першу чергу євреями яких було найбільше, а також перед іншими національностями, зокрема перед нашими українськими, серед них найбільш відомими були два брати Степана Бандери, Олексій та Василь, які стали жертвою не тільки німецького знущання, але також польських вбивців у таборі. Покійний уже також колись в’язень Аушвіцу, редактор Данило Чайківський, який писав інколи під псевдонімом О. Данків, написав книжку спогадів, яка вийшла 1946 року в Мюнхені  як видання ОУН від Української Видавничої Спілки «Хочу жити! Образки з німецьких концентраційних таборів». Раджу прочитати.

Мій батько Євген Лозинський проживав на Станіславщині у 1941 році, де він і родився (сьогодні Івано-Франківщина) та був районовим провідником Організації Українських Націоналістів на Тисменицький район. Коли прийшли німці у 1941 році, він разом з друзями, між ними також були два браття Степана Бандери, проголосили незалежну українську державу. Його забрали німці у полон спершу до Львова в тюрму на Лонцького, а згодом першим транспортом до Аушвіцу, де він опинився вже на початку 1942 року і де відбував насильну працю та каторгу до січня 1945-го. Звідти разом з собою, бо він був ще працездатний, хоч важив менше як 50 кілограмів,  німці забрали його до інших таборів, де він був, поки його звільнили американці у травні 1945 року.

Коли б мій батько жив сьогодні, він не хотів би, щоби я писав тільки про нього. Його друзями у концтаборі, ті, хто залишилися, була ціла група, яка після звільнення опинилася в переселенських таборах Німеччини та Австрії. З часом деякі залишилися в Європі, а інші переїхали на Захід — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Аргентину. Мій батько опинився у США. Я міг би поіменно подати багато друзів мого батька, теж політичних в’язнів німецьких концтаборів, одначе, напевно, більше їх я або не знав, або забув. Майже усі з них стали творцями нової революції — визвольних змагань на чужині, закладали нові політичні установи, юнацькі виховні організації та навіть фінансові організації, завжди з вірою, що вони у США чи Канаді тимчасово, звільнять рідну землю і там повернуться. Це не була ілюзія. Така була воля та напрям життєвий і так вони виховували своїх дітей.

Мій батько помер природною смертю у 1977 році у відносно не старому віці у Нью-Йоркському шпиталі. Мабуть, його життєвий шлях, а зокрема майже чотири роки у німецьких тюрмах та таборах, а попередньо у польських в’язницях, був чинником цього підірваного здоров’я і передчасного відходу. Він одначе ніколи не нарікав на свою долю, бо він її сам вибирав і метою його життя завжди залишалось боротися за незалежну Україну. Він не був винятковим у цьому. Коли я зустрічав його ближчих друзів, Степана Ленкавського, Петра Мірчука, Романа Малащука, Богдана Рибчука, вони говорили дуже подібно і завжди темою розмови була Україна.

Тому, у цей день відзначення звільнення  Аушвіцу і єврейського Голокосту я згадую їх усіх, українських в’язнів з Аушвіцу, хоча невідомі в більшості мені їхні імена. Їм належиться Царство Небесне і тому помолюся за усіх, бо вони жили ідеєю допомогти своєму народові та були готовими віддати життя за нього. Як для мене, це не тільки наша історія, це приклади для майбутніх поколінь. Більшої любові нема, як вчив нас Господь Ісус Спаситель. Вічна Їм пам’ять!