Мій Лобановський...

Великий реформатор футболу

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:

— Це одна iз найяскравіших особистостей у моєму житті, яких я бачив і знав, якими захоплювався. Я вважаю, що він був генієм, явищем. Найвищі слова можна сказати про нього, тому що, як мені здається, він один з перших не лише у нашій країні, але й у світі перетворив суто спортивну гру на розумову і творчу працю. Те, що він робив, можна назвати театром великого режисера. Лобановський був прикладом служіння справі, якій він присвятив життя. Він повністю віддавався футболу і помер як футболіст. Останній удар було завдано йому на футбольному полі під час гри. Я вважаю, що цій людині ми всі повинні бути вдячні за те, що він подарував нам такі футбольні вистави, які, доки ми живі, житимуть у нас. Це були великі часи — і до останнього моменту цей геній від футболу займався творчістю. На його прикладі ми бачимо, наскільки вибухонебезпечна професія справжнього тренера. Ми довго пам’ятатимемо людину, яка спочатку була худорлявою і рудою, а потім стала срібною. Цією сивиною він заплатив за те золото, яке здобував і дарував усім нам. Він був першою людиною, якій я захотів присвятити пісню, і назвав її «Рыжий подсолнух».

Подсолнух
Ты сидишь на скамейке,
что названа «тренерский мостик»,
Старший тренер «Динамо»
и сборной команды страны,
На питомцев твоих осыпается
золотом осень,
Прибавляя тебе серебро —
серебро седины.
Ты сидишь на скамейке,
а рядом бушуют трибуны,
Ты сидишь на скамейке,
а мы вспоминаем, любя,
Как ты вышел впервые на поле
Центрального юный,
И как мы окрестили
«подсолнухом рыжим» тебя.
Самый длинный в штрафной,
для соперников был ты мишенью,
Самый длинный и рыжий,
всегда ты кому-то мешал,
За тобой, левым крайним,
бродили защитники тенью,
И порой, сбитый с ног,
на траве ты угрюмо лежал.
Но сбивая тебя
и ворота свои защищая,
Защищали они не себя,
а вчерашний футбол,
И крученной подачей
обиды свои возмещая,
Ты дарил с углового нам чудо
по имени «гол».
Сколько было в судьбе твоей,
вспомни,и ссадин, и шишек,
Сколько разных подножек порой
прерывали твой бег,
Но, и тренером став,
ты остался на голову выше,
Неудобный для многих,
всегда не похожий на всех

Нам усім дуже його не вистачатиме. І не тільки вболівальникам. Лобановський став колосальною знаковою фігурою в історії ХХ століття.

Людина, яка знала, як конструювати успіх

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Коли київське «Динамо» п’ять років тому виграло в Іспанії у «Барселони» в матчі Ліги Чемпіонів з рахунком 4:0, український сектор стадіону вибухнув щастям. Адже відчуття перемоги, за яке, я впевнена, Лобановському вдячні мільйони українців, дуже важливе для нашої молодої країни. В такі моменти, незалежно від смаків і політичних уподобань, усі українці відчувають себе єдиним народом. Валерій Васильович — єдина людина, в якої я того переможного дня (подолавши багато всього) попросила дозволу сфотографуватися з ним на спомин...

Після смерті Валерія Васильовича Лобановського утвориться порожнеча. Країні необхідні лідери, Чоловіки з великої літери та моральні авторитети. Мені здається, що він, можливо, так майстерно управляв своєю командою ще й тому, що щиро любив своїх вихованців. Сьогодні багато «динамівців» говорять, що він був для них як батько, й вони називали своїх синів його ім’ям. Валерій Васильович — представник того, радянського часу, коли динамівські перемоги були справжньою Фрондою Москві. Його непоказний патріотизм дуже важливий, тому що в наш час дуже багато дрібних проявів патріотизму. Було б дуже дивно, якби Лобановський сказав: «Знаєте, я патріот!» Проте життя з глибоким внутрішнім почуттям власної гідності робило його дуже запитаним. Багато хто пам’ятає, як Київ безлюднів, тому що всі, зокрема й Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький, дивилися футбол.

Перемоги «Динамо» — невисловлене самоствердження нації. Гадаю, що Лобановський дуже засмучувався, коли в незалежній Україні справи пішли не дуже добре. Особистості такого масштабу відчувають це особливо гостро. За глибинною українськістю я б порівняла його з Анатолієм Солов’яненком. Люди такого класу дуже багато зробили для поширення доброго імені України в всьому світі й за часів Союзу, й після. Недивно, що свого часу керівники українського відділення «Кока-коли» запрошували Валерія Васильовича прочитати лекції їхнім менеджерам... Як фахівця, який знає, як конструювати успіх.

...Сьогодні показовою є реакція Росії, тренерів, вболівальників, каналу РТР з їхнім прямим включенням і великим репортажем з місця прощання. Мені дуже гірко через те, що в нас навіть сьогодні не вистачило душі, серця, щоб викинути з телеефіру всілякі «пустушки» й зробити одну годину прямого включення зі стадіону «Динамо», тепер уже імені В. Лобановського. Це було б дуже важливою моральною підтримкою для народу. Не всі ж змогли приїхати... На жаль, у нас були тільки сюжети в новинах. Це означає, що нам ще належить пройти довгий шлях до розуміння того, як поводитися з Особистістю. Й у житті, й у смерті.

Він ні в чому не бачив дрібниць

Леонід КРАВЧУК, народний депутат України:

— Лобановського знаю з 1979 року. Я, як керівник відділу пропаганди та агітації (ЦК КПУ. — Ред. ), був куратором спорту, і в мене у відділі був сектор фізкультури і спорту. Цілком природньо, що футболом нам доводилося займатися найбільше, так як Політбюро і особисто Володимир Щербицький ставилися до футболу по-особливому. І я був знайомий з Валерієм Лобановським не просто офіційно, як керівник, а і як людина. Ми приблизно одного віку з ним. Це постать велика. Всі говорять про його майстерність спортсмена, про його організаторські здібності. І це великий спортсмен, великий організатор. Але ніхто не знає, що він, скажімо, закінчив середню школу iз золотою медаллю, що він є випускником політехнічного інституту (а навчатися у цьому вищому навчальному закладі складно). Він дуже багато читав, він орієнтувався в політиці, в культурі... З ним було спілкуватися дуже цікаво. Я подорожував часто на футбольні матчі за кордон і мав можливість з ним поспілкуватися: в літаку, на стадіоні, в кулуарах. А у радянські часи ми (і я, як завідуючий відділом, і Погребняк Яків Петрович, який був секретарем ЦК, і Олександр Капто, і заступник завідуючого відділом торгівлі Сівак) вирішували з ним багато проблем. Тому що вирішувати потрібно було і технічні, і матеріальні, і будь-які питання. Тоді не так було, як зараз. Скажімо, премія футболістові 300 карбованців вважалася надзвичайно великою премією. Але її треба було знайти (в бюджеті це не передбачалося). Ми вирішували з ним і питання, що стосувалися сімей футболістів і, скажімо, їхнього одягу, їхнього харчування. Він до всього ставився дуже і дуже відповідально. Він ні в чому не бачив дрібниць. Він — дуже терпляча людина, вихована. У нас багато є спортсменів і тренерів, які справді не останні у своїй сфері, але у багатьох із них не вистачає терпіння, не вистачає культури — людської, політичної. А молодь (я маю на увазі футболістів) це відчуває. Тому для нас смерть Валерія Васильовича — втрата як людини, так і організатора.

Вiн дарував мiльйонам велику радiсть

Олександр ЛИПЕНКО, спортивний журналіст:

— Тренер від Бога, Професор футболу, Залізний полковник — як тільки не називали наставника київського «Динамо» Валерія Лобановського, який багато років вірою і правдою служив футболу. Футбол був справою його життя, без якої він себе не уявляв, а ми не уявляли футболу без Валерія Лобановського. Немає жодного тренера у нашій країні, та хіба тільки у нашій, який би досяг таких блискучих результатів. Перед тим, як у 34 роки стати головним тренером, він, корінний киянин, випускник Політехнічного інституту, дарував мільйонам уболівальників прекрасну гру, виступаючи у нападі свого улюбленого «Динамо», в основному складі якого з’явився 29 травня 1969 року в матчі проти ЦСКА.

Валерій Васильович Лобановський пішов з життя так, як помирають полководці на полі бою. Сьомого 7 травня, після закінчення матчу «Металург» — «Динамо», його забрала зі стадіону в Запоріжжі «швидка допомога». На стадіоні, де його підопічні здобули перемогу — останню на його очах. Мені багато довелося спілкуватися з Лобановським — був знайомий з ним понад сорок років. Нещодавно я запитав у Валерія Васильовича, а чи не уразять його критичні стріли, злісні у більшості, необгрунтовані, які летіли у його бік не так давно, в кінці року, коли наша команда не потрапила на Чемпіонат світу, а втретє вийшла у плей-офф? І скільки було таких стріл за «союзних» часів? Він з гумором відповів: «Скажу по секрету — я завжди у бронежилеті». На жаль, немає у світі бронежилетів, які б рятували від стресів, перевантажень і величезного емоційного напруження. Минулого року Валерія Васильовича настійно умовляли залишити тренерську лавку — цей електричний стілець, але він і чути про це не хотів — він не уявляв себе без футболу. Вже немає Лобановського — у це важко повірити, але це факт. Він дарував мільйонам велику радість, і ці мільйони його ніколи не забудуть.

Його кутові я ніколи не забуду

Ада РОГОВЦЕВА, актриса:

— Валерія Лобановського більшість знає як тренера всього років 20—30. Я ж бачила його ще на полі — його кутові я ніколи в житті не забуду, тому що вони були неповторні. У мене таке відчуття, що я прощаюся з братом — прощаюся з людиною, яка прославилася ще за часів моєї юності. Ми не були друзями і не бували у спільних компаніях, але ми жили в одному місті та одній країні. Коли такі люди йдуть, то стає дуже гірко, тому що він багато ще міг зробити. Але він прожив таке гарне життя і так завжди був потрібен, що горе ще таке гостре, а спогади вже світлі.

Лобановський — абсолютно неординарне явище

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук:

— Все моє дитинство кінця 50-х — початку 60-х пройшло під знаком неймовірного інтересу Києва до футболу і своєї команди. І, звичайно ж, улюбленцем, на якого ходили, безумовно, був Лобановський. Відтоді вже не повторилося такого єдиного емоційного пориву, який був у всіх п’ятдесяти тисяч вболівальників, коли Лобановський-гравець йшов подавати кутовий. Класичний приклад масового катарсису, особливо, коли це закінчувалося голом. Звичайно ж, як футболіст Лобановський — абсолютно неординарне явище, а про те, що він означає як тренер, навіть і говорити нема чого. Його досягнення унікальні для всього світового футболу. Є така категорія високого професіоналізму, незалежно від того, чим би людина не займалася. Лобановський довів, що за будь-яких умов можна добиватися успіху на рівні загальносвітового визнання. Завдяки йому дуже багато людей отримали високий статус і світове визнання: починаючи з Блохіна і закінчуючи Шевченком. Тобто ця людина не тільки сама професіонально виробляла ко нкурентоспроможний продукт у світі, а разом iз цим виховувала тих, хто здатний добитися такого ж результату. Коли такі люди йдуть так рано, то це особливо сумно. Але, можливо, це й закономірно — людина, яка себе не щадить заради справи і підкошує цим своє здоров’я, йде раніше. Тому я переживаю почуття глибокої вдячності до цієї людини — почуття непоправної емоційної втра ти.

Людина, яка хиталася

Вадим ДУБНОВ, «Новое время»:

Про нього говорили, що він відкриває ногою двері до першого секретаря українського ЦК Щербицького. Говорили, що з ним неможливо мати справу. Говорили, що його стиль — наруга над традиціями радянського футболу. Чого тільки про нього не говорили, а час був такий, що відповіді ніхто й не чекав, не прийнято тоді було відповідати, і лише коли цей час минув, всі якось раптом зрозуміли, що Лобановський нікому відповідати й не збирався.

Не від образи, не від зарозумілості і не від снобізму. Просто він хитався, і таким він всім, напевно, і запам’ятається: людина, що хитається вперед-назад, що не зводить з поля зосередженого погляду, і що б на цьому полі не трапилося, він не усміхався, не кричав і не схоплювався з місця. Він хитався. «Як старий єврей під час молитви». Так говорив про нього мій дід, завзятий уболівальник київського «Динамо», який бачив багато старих мудрих євреїв під час молитви. Мій дід знав, що говорив. Коли на початку 70-х Лобановський, невідомий тоді тренер iз п’ятирічним стажем, прийшов до київського «Динамо», дід полегшено зітхнув: «Ось тепер буде діло!»

Його, здається, дуже небагато хто знав близько й по-справжньому. Він не був всенародним кумиром, як Бесков чи Качалін. У кумирів інша дорога, їх носять на руках і зводять на п’єдестали, щоб потім скинути. У Лобановського ніколи не було свого п’єдесталу, і цього ніяк не могли зрозуміти його опоненти — сьогодні не хочеться інакше називати людей, які зживали його зі світу. Його громили за все, що він робив і чого не хотів робити на вимогу тих, хто так хотів його бачити схожим на всіх інших.

Його дуже хотіли бачити посередністю, яка лише й має керувати нестоличним клубом. У Москву набирали зі всієї країни кращих гравців, сам Брежнєв уболівав за «Спартак», а чемпіоном ставав Київ. З одинадцяти своїх чемпіонських титулів, вісьмома головна команда України зобов’язана Лобановському. Шість Кубків СРСР. Так, стотисячний київський стадіон ревів, вимагаючи перемоги над «Шахтарем», але це вже був останній тур, і для чемпіонства вистачало нічиєї, і Лобановський робив нічию. Він не рвався до перемог у матчах на виїзді, як не рвався до них насправді ніхто, але лише Лобановського таврували за «виїзну модель», з якою він виграв усе, що тільки можна. Набираючи, до речі, в гостях не менше очок, ніж усі інші.

Він усе знав про футбол. Він не боявся, що його виженуть, — і його виганяли. Зі збірної, з тріском і зловтіхою — ось ваш Лобановський! І пробували по колу всіх інших, щоб знову покликати Лобановського.

І він — ішов. Він хитався і немовби не помічав того, що дiється навколо нього. Він був відстороненою людиною на своєму місці, його називали мудрецем, і ті, хто сам не був позбавлений трохи мудрості, дотримувалися шанобливої дистанції. Олег Блохін у своїй книзі «Право на гол» до Лобановського ніякої теплоти явно не відчуває. Між рядків — натяки на люті суперечки, на постійний холод у стосунках. І абсолютне при цьому безсилля в спробах приховати свою величезну повагу.

«Він розкрився мені — як друг і як людина», — з деяким, здається, здивуванням зазначив Коте Махарадзе. Це було в березні, ми з батоно Коте згадували тих, хто пішов, ми не знали, що трапиться після рядового матчу «Металург» (Запоріжжя) — «Динамо» (Київ), коли Лобановського так і не зважилися перевезти із запорізької лікарні до київської. «Лобановський помер», — телефонували друзі ближче до півночі. Як до півночі 1975- го ми передзвонювалися, поширюючи новину: «Київ виграв у Мюнхені у «Баварії»!» Це був перший матч на Суперкубок, радянське телебачення гру не транслювало, і про результат довідувалися, як звичайно, мало не з Бі-Бі-Сі.

А потім, коли було виграно і київський матч у відповідь, Лобановський був названий кращим тренером світу, а радянські газети продовжували виділяти отруту. Лобановського знову кликали до збірної й виганяли з неї, а він спокійно робив нову команду — з нуля. У світі таких одиниці, а у нас він і зовсім був один — такий, що створив за своє життя з нуля три великi команди — 1975-го, 1986-го і, вже в незалежній Україні, в 90-х. І ось, нарешті, перебудова, свіжий вітер колише сітку воріт, Едуард Малофєєв зі своїм «щирим футболом» і підтримкою цеківських функціонерів неухильно веде збірну до ганьби на чемпіонаті світу 86-го в Мексиці, і в останній момент відбувається чудо: на місце Малофєєва призначається Лобановський.

Це була остання радянська збірна, лебедина пісня країни, яка ще не знала про свою швидку кончину. Образлива поразка в одній восьмій фіналу, але Лобановський залишається на своєму місці, щоб через два роки пробитися до фіналу чемпіонату Європи. Історія закінчується. Лобановський виїжджає до Африки. Повертається. Київське «Динамо» знову гримить у футбольній Європі, громить «Барселону» і «Реал». Збірна України вибиває збірну Росії з відбірної групи чемпіонату світу.

Щоб робити такі команди в незалежній Україні, треба бути дуже відстороненою людиною...

www.grani.ru

Як кожен геній, він був більшим за країну та більшим за професію

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, «Известия»

Лобановський-футболіст був справжнім романтиком. Він грав красиво та розмашисто, не дуже піклуючись про нудні матерії на зразок командної тактики і стратегії. Його головним футбольним козирем став знаменитий «сухий лист» — удар, коли хитро підрізаний м’яч залітав у ворота прямо з кутового. Лобановський-тренер виявився справжнім реалістом. Турботу про ті ж самi нудні матерії, якими нехтував у відчайдушні гравецькі роки, він звів до абсолюту.

Він навчав команду грати на результат. Його нещадно лаяли — мовляв, у вас, Валерію Васильовичу, футболісти стають «коліщатками» та «гвинтиками» бездушного механізму. Відповіддю на цю критику були результати — вигравала команда, а «коліщата» та «гвинтики», чиї дії відповідали раціональному плану, одне за одним ставали яскравими особистостями. Він умів ставити гравців на місце — у прямому та переносному значенні. Навряд чи хто з наших футбольних тренерів був настільки режисером, як ним був Лобановський. Він ставив матч, як виставу. У футбольного тренера, який, за стійким народним переконанням, повинен грубо лаятися, палити та «налаштовувати хлопців на перемогу», виявляється, був Задум.

Завдяки Лобановському київське «Динамо» поставило абсолютний рекорд серед клубів за кількістю перемог у чемпіонатах Радянського Союзу, двічі завоювало Кубок кубків — європейський клубний трофей, який здавався нашим болільникам недосяжною розкішшю. За Лобановського збірна Радянського Союзу на чемпіонаті світу- 86 раптом показала такий футбол, що вся планета захлиналася від захоплення. Та команда чудово поєднала раціоналізм тренера Лобановського з його розмашистим романтизмом гравця.

Але Союз помер, а Лобановський залишився. Він поїхав працювати за кордон, зробивши з дуже слабкої збірної Кувейту цілком боєздатну команду, яка одного разу навіть завоювала бронзу на чемпіонаті Азії. Потім повернувся до Києва і вже дуже хворий, з безнадійно запущеним серцем, узявся реставрувати київське «Динамо». У нього був новий Задум, і під Задум підбиралися гравці. Команда, яка повстала з небуття, ледве не прорвалася до фіналу Ліги чемпіонів.

У Лобановського було улюблене слівце — «курдюпельність». «Курдюпельними», обмеженими людьми він називав футбольних начальників і начальників політичних, які намагалися ізолювати його рідну Україну від світу. Людина, яка прожила майже все свідоме життя у радянському суспільстві, виявилася громадянином світу. Як кожен геній, він був більшим за країну і більшим за професію.

Він був худим. Дуже худим. Телевізійні камери на кожному матчі фіксували його знамените похитування — сутула фігура розгойдувалася у такт грі та вся виражала страждання, якщо гра збивалася з такту. Потім він став огрядним. Дуже огрядним. Але навіть помираючи, із майже застиглим виразом обличчя, припинивши розгойдуватися у такт грі, він жив цією грою і творив свій світ до останнього.

Валерія Лобановського поховали 16 травня у Києві на «фешенебельному» Байковому кладовищі. Це буде політична, державна церемонія. Співчуття рідним головного тренера надсилають з усього світу. Надiслав їх і російський президент, хоч нібито і тренер — іноземний, український, і сам російський президент не дуже завзятий футбольний фанат. Лобановський зробив футбол державою — не імперією і не республікою. Швидше, конституційною монархією. Він був царем, а конституцію писав разом із гравцями.

Такі люди переважно потрапляють в історію одним рядком. Виглядає він приблизно так: «Валерій Васильович Лобановський. 1939—2002. Видатний футбольний тренер». Цього цілком досить.

www.izvestia.ru

Досі відчуваєш постійне бажання спитати поради

Сергій РЕБРОВ, гравець збірної України з футболу:

— Головне відчуття від постійного спілкування з Валерієм Васильовичем — якесь благоговіння. Я — не боязка людина. І досить самостійний. Але ось відчуваєш, відчував, та ні, досі відчуваєш постійне бажання спитати поради. Навіть граючи за рубежем. І постійно телефонуєш, обговорюєш, навіть ті питання, що міг би вирішити сам. Чи йде це від його суворості, як тепер говорять, крутості? Мабуть, так... Адже коли звертаєшся до людини за порадою і робиш, як тобі порадили, значить, чимось вона тебе переконала, значить, поради ці — ділові, чи не так? Між іншим, сам Лобановський тільки раз на моїй пам’яті помилку визнав. Але це й був якраз той випадок, коли я зрозумів, що ми вчинили невірно. «Ранувато я тебе відпустив, та й не туди, — говорив Валерій Васильович. — Порекомендуй я тобі ще на рік залишитися, гірше б не було?» Тепер я і сам розумію, що гірше б не було, та, може, і справді Англія — не дуже «моя» країна. А яка моя? Ви знаєте, я, поки що, і не думав всерйоз. Адже коли стало ясно, що в «Тоттенгемі» мені не грати, Лобановський (як відчув) сам зателефонував. І говорить: «Знаєш, повертайся-но ти в «Динамо», я тобі за рік фізику «піджену» — якраз для майбутньої країни. Спробуєш потім поїхати знову. А в той раз — так, маху я дав... « У нас же збір національної команди, я телефоную — і вже за голосом Буряка зрозумів — щось жахливе трапилося. Навіть зрозумів, що саме... www.ukraine.ru

Уболівальник суперника про Великого Тренера:

Ніколи не думав, що коли-небудь зможу ось так до Вас звернутися. Але спільне людське горе змило всю мою ненависть до Вашого клубу. Я все життя уболівав, уболіваю й уболіватиму тільки за московський «Спартак», але у цей трагічний день прошу прийняти моє співчуття з приводу передчасної втрати ВЕЛИКОГО МАЙСТРА своєї справи — В. Лобановського. Знімаю капелюх перед ним за все, що він зробив не тільки для Вашого клубу, але й для всього футболу, як українського, так і російського. Нехай земля йому буде пухом. Сумую разом з Вами. Бажаю київському «Динамо» подальших успіхів, у тому числі й на міжнародній арені. Вибач мені, ВЕЛИКИЙ ТРЕНЕРЕ...

www.fcdynamo.kiev.ua

Сиротою став весь футбольний свiт Микола БАГРАЄВ, народний депутат України:

— Якщо говорити про Лобановського, то можна сказати, що, напевно, не тільки Україна втратила велику людину, але і весь футбольний світ. І, власне кажучи, можна говорити про втрату не тільки для футболу пострадянського простору, але і про втрату для усього європейського футболу. Безумовно, це була велика людина і вона залишиться назавжди в нашій пам’яті.

Кожен наш читач має свої особистi думки та спогади про Валерiя Лобановського. «День» надає своїм читачам можливiсть висловитися на тему «Мiй Лобановський...»