Modus vivendi по-українськи
Україну постійно переслідують різні навперемінні кризи, й вона, не знаходячи виходу з їхніх лабіринтів, продовжує шукати істинно правильний шлях. Сьогодні всі імениті «дони й доньї», котрі претендують на президентство, запевняють нас, що лише вони знають цей шлях і можуть привести Україну до обітованого краю. Так, живі перекази, проте... Замість того, щоб іти на вибори під прапором соборності України, вони перетворили їх на театр воєнних битв. Ці «абітурієнти», що готуються здати іспит на вищу посаду у країні, звинувачують своїх візаві в усіх смертних гріхах: у популізмі, нечесній політичній грі, брехні, корупції тощо.
Якщо відповідають істині ці безсторонні перли, які є візитною карткою макіавеллізму, то буде доречним вставити в рядок феноменальне питання — чи можна довіряти таким заскнілим вельможам керування Україною? І чи зможемо ми знайти авторитетного лідера, якому можна довірити штурвал українського корвета? Чи навчимося коли-небудь обирати справжніх ватажків, а не тимчасових лідерів? Коли після багатьох років принижень і утисків від колишньої влади нарешті подув вітер змін, тоді запалений смолоскип політичної свободи так пристрасно сколихнув нас, що ми стрімголов кинулися на Майдан, як свого часу французи на Бастилію. Окрилені надією змінити владу, ми були певні, що цього разу попереду на нас чекає гідне життя. Сьогодні згасла колишня ейфорія, змусила багатьох озирнутися назад і поглянути навкруг себе. І що ми бачимо? Ту саму стару пляшку, на якій колишню наклейку з назвою «авторитаризм» змінили на нову з назвою «демократія». Стоп. Не дивімося на все через темні або рожеві окуляри. Добре. Ми домагалися політичної свободи, і, безумовно, правомірною є наша патріотична гордість від цього досягнення, та не всі збагнули, що це тільки перший крок до демократії. А таких кроків у вигляді реформ у законодавчій, судовій, адміністративній сфері слід зробити ще багато. Хіба можна назвати демократією те, про що щодня повідомляють ЗМІ, у тому числі найавторитетніша в Україні газета «День»: про корупцію на виборах, протекцію улюбленців, кумівство, про лицемірство і брехню, про полювання на людину в угіддях магната, про такі середньовічні рудименти, які часом перевершують деспотизм древніх королів? Ось так поволі українська Вальпургієва ніч накрила бідного селянина Валерія Олійника саваном. Ми заплуталися у власному павутинні проблем. І так міцно застрягли у трясовині різних криз, що зусилля виборсатися з неї приводять лише до того, що зав’язаємо ще глибше. Країна ніби у стані облоги. Всі пішли на фронт за президентською булавою. Нікому й подумати, як розтопити лід наших відносин із великим сусідом, які останнім часом стали явно вибухонебезпечними.
Але і з західними доброзичливцями вони далекі від щиросердих. Вони до нас у гості «за так», а ми до них повинні розщедрюватися на візу після багатостраждальної чолобитної. Прикра і принизлива така «гостинність». Але цей казус блідне на фоні того, чого нам варте базування ЧФ Росії у Севастополі. Ця скалка в нашій Ахіллесовій п’яті дискредитує український суверенітет і здатна спричинити його втрату. Про цю загрозу нагадують акції «Російського блоку» під імперськими гаслами «Крим російський». Хіба це не прелюдія «аншлюсу» за образом і подобою грузинського сценарію? Хіба не про це б’ють на сполох видні екс-президенти й політичні діячі Центральної та Східної України у своєму колективному листі президенту Обамі? Вони пишуть: «На зовнішньополітичному горизонті збираються штормові хмари. Ми занепокоєні тим, що Альянс залишився осторонь, тоді як Росія порушила Гельсінкські угоди». Хотілося б, аби почула цей тривожний подзвін і наша верховна влада, зайнята міжусобною боротьбою. Сьогодні ми боїмося економічної шокової терапії за Больцервичем. Але хіба не була шоком відмова України від атомного щита своєї безпеки, не обумовлена членством у Альянсі? Скільки разів Альянс уже вказував Києву — завертай голоблі, з порадою приходити завтра, отак років за двадцять. Розділення світу на сфери впливу великих держав не канули в Лету у XXI сторіччі. Вони мімікрували віянням часу. Красномовний вояж Черномирдіна до Києва по п’ятах Байдена, який дезавуюючи його, заявив, що Росія ніколи не відмовиться від свого впливу на Україну. Сподівання на те, що вона облишить спроби відторгати Крим із Севастополем після 2017 року, ілюзорне. Перефразовуючи російського «Кобзаря» Миколу Некрасова, можна сказати: «Втовкмачиться комусь у довбешку імперська химера колом і не вибивається. Впирається».
Крим, який візантійствує, розуміє, що доки у Грузії та Україні «живуть» російські війська, їх ніколи не приймуть до НАТО. Вихід може бути знайдений лише за столом переговорів із Росією з зустрічними компромісними поступками. Ми відмовляємося від військових союзів — вони відмовляються від базування ЧФ у Криму. Україна довго була об’єктом у боротьбі великих держав за гегемонію та часто виявлялася жертовною вівцею на вівтарі історії. Коли вона знайде статус справжнього нейтралітету, тоді уляжуться всі внутрішні та зовнішні пристрасті, й вона стане незалежним суб’єктом історії і господинею своєї долі. Віртуальна партія «День» — це дійсне завоювання України, що дає нам надію обрати президентом українського Обаму, який повторив би перетворення неможливого на можливе.
Україна є великою державою і не повинна нікому дозволяти маніпулювати собою.
