«Моряк крейсера «Росія», хлібороб, батько чотирьох синів»

Що ми знаємо в наших родинах про попередні покоління? Якщо відверто, то дуже і дуже мало. Переважно все замикається на батьках наших батьків. Добре, якщо ця пам’ять сягає до прабабусь і прадідусів. А як бути, коли ми, внуки, не застали їх живими?

Ріс я малим без опіки, настанов і ласки своїх дідусів. Через це і досі шкодую. По лінії матері дідусь Яків пішов з життя, коли мені було менше трьох років — у березні 1944-го. Дізнався, як підріс, що його ногу потрощила шестерня керата, коли молотили жито.

Наше село Доросині було ще в зоні німецької окупації. Фронт тоді стояв за 23 кілометри в Рожищах по річці Стир. Лікаря ніде в окрузі не знайшли, і дідуся не вдалося врятувати — помер від гангрени. А вже коли пішов у восьмий клас, якось поцікавився у батька: хто були мої бабуся і дідусь по його лінії. Адже я їх ніколи не бачив, бо померли задовго до мого народження. Тоді вперше дізнався, що бабуся Параска — місцева, з Доросинь. Мала чотирьох синів і покинула цей світ відносно молодою, на 47-му році життя. В родинному альбомі, на щастя, збереглася єдина її світлина. Від часу вже дещо пожовкла. Я уважно розглядав її портрет. Серйозне вольове обличчя. Одягнена в кожушок, з пишним коміром.

— Мама мала твердий характер, — повідав мені тато. — Нас, хлопців, тримала в дисципліні, змалку привчала до праці. Вісім гектарів землі вимагали рук і рук.

— А дідусь Василь? — поцікавився.

— Він народився в сусідніх Уляниках. Там і закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Працював у сільському господарстві. Перед війною з Японією призвали його в армію. Служив на флоті. Коли повернувся, пристав у приймаки. Бо батько моєї майбутньої матусі у посаг виділив аж чотири гектари землі, — продовжив свою розповідь. — Згодом прикупили ще стільки.

А вже якось, коли тітка Катерина — дружина наймолодшого батькового брата Михайла білила комору і винесла на  подвір’я всі речі, мене зацікавив об’ємистий сундук. У нашій хатині і в сусідів я такого досі не бачив. Скринь різних фасонів — так, а сундука вперше. Він був окований залізом. А коли відкрив масивну кришку, на її внутрішньому боці побачив малюнки кораблів різних типів.

— Це твій дід-моряк його привіз зі служби (здається, з Петербурга), — вгамував мою цікавість батько. — У ньому він тримав свої нехитрі речі.

Потім на уроках історії я дещо більше дізнався про війну з японцями і трагічну долю двох російських ескадр, яких розгромили на виході з Порт-Артура та в Цусімській протоці. І я вже уважніше став вивчати малюнки різних крейсерів, броненосців, есмінців на кришці сундука. На жаль, дідового крейсера «Росія» там не виявив.  Потім ще не раз думкою повертався до цієї сторінки з біографії дідуся Василя. Але подробиць не дізнався ні від батька, ні від його братів. Бо помер він 1937 року.

Нічого про цей крейсер я не виявив і в енциклопедії у статті про морську битву 14 — 15 травня 1905 року біля острова Цусіма другої Тихоокеанської ескадри віце-адмірала Рожественського. В жовтні 1904 року вона вийшла з Лібави (Лієпаї), огинаючи Африку, у далекий Владивосток. Тоді з 38 російських бойових кораблів, шести транспортів і двох госпітальних суден уціліло лише 12. Однак у переліку затонулих і тих, що врятувалися, бойового корабля з потрібною мені назвою не було.

І лише в цьому році, коли почали реконструювати пам’ятник на дідусевій могилі, ми продовжили пошук через Морський архів Військового флоту Росії в Санкт-Петербурзі. Результат виявився успішним. Із особової справи екіпажу крейсера «Росія» працівники архіву зробили копії двох сторінок, що стосуються проходження служби Василя Миколайовича Федчука. З них дізнаємося, що дійсно такий житель Волинської губернії із села Уляники Луцького повіту народження 6 березня 1881 року в січні 1903 року був призваний в армію. Його направили у Владивосток, де базувалася Сибірська флотилія.

Прибув він туди аж в лютому. Із подальших записів видно, що успішно освоював морську військову науку. Бо вже 1 квітня йому присвоїли звання матроса другої статті, а в січні 1904 року — матроса першої статті. Усі чотири роки служив на крейсері першого рангу «Росія», що був флагманським Владивостоцького загону крейсерів.

У розділі VІІ «Походи і справи проти ворога» є короткий запис: «Був у бою з японською ескадрою в Корейській протоці 1 серпня 1904 року».

Енциклопедія подає ширшу інформацію про цей бій: «Загін із трьох крейсерів під командуванням контр-адмірала Ієссена 30 липня вийшов у море, щоб сприяти порт-артурській ескадрі в прориві у Владивосток. У протоці, що з’єднує Японське і Східно-Китайське моря, його зустріла японська ескадра із шести крейсерів біля острова Ульсан. Зав’язався нерівний бій. Бронепалубний крейсер «Рюрік» отримав важкі пошкодження. Два інші російські кораблі протягом двох годин намагалися допомогти йому, відволікаючи вогонь ворога на себе. Та це не врятувало «Рюріка» — він загинув. Крейсер «Росія» теж  сильно пошкодили, із 811 членів його екіпажу 48 полягло, 165 було поранено. Але він і ще один його побратим-броненосець  зуміли прорватися на північ і повернутися на свою базу».  За цей бій, як зазначено в архівному документі, мій дідусь моряк Василь удостоївся бронзової медалі на Олександрівській георгіївській стрічці. А всього за два роки війни флагманський крейсер потопив два японських транспорти, шість шхун ворога, англійський та німецький пароходи і ще чотири японських суден. І в усіх цих бойових перепитіях Божа ласка була милостивою до нього.

Закінчував мій хоробрий дідусь службу вже наприкінці 1906 року в загоні кораблів Балтійської флотилії, куди відправили на капітальний ремонт його крейсер. Звідти привіз і цей пам’ятний сундук.

Тепер на меморіальній плиті на його могилі для нащадків ми зробили напис: «Тут похований моряк крейсера «Росія», хлібороб, батько чотирьох синів».

P.S. Дехто з читачів може зауважити: внук-українець гордиться, що його дід служив цареві і сусідній державі. Але, даруйте, не з його вини Волинь не одне століття входила до складу Росії. З нашої тодішньої губернії, до речі, декілька тисяч молодих кремезних селянських хлопців служили саме на престижному в усі часи флоті. Шкода, що він не був тоді вже українським.