Мова Дзюби — це мова єдиної України

Етичний розум — апологет майбутнь ого, опікується гармонією світу, що досягається через єдність у різноманітті, відгукується на незагоєні рани, діагностує хвороби, що порушують цю єдність.

Чимало таких незагоєних ран і хвороб має Україна, її культура. А наші політики, що за своєю суттю є маргіналами, не здатні відчути межу, за якою можлива втрата незалежності, скільки б не жонглювали чужими афоризмами чи продукуючи свої, роз'ятрюючи ті рани.

Років 10 тому я працювала в донецькій фірмі. Якось один чоловік (як потім з'ясувалось, доцент Донецького вищого навчального закладу, на той час — докторант-суспільствознавець столичного інституту), спровокувавши на довгу розмову, спитав: «Як розуміти: в нашій родині лише теща — українка і саме вона дуже агресивно реагує на все українське?» Відповідаю: «Тому що болить. Болить на підсвідомому рівні. Хочеться прихилитись до свого та сильного. А свій слабкий». Він подумав і погодився.

Були ще довгі розмови. І не лише з цим чоловіком. Не я була ініціатором. Якось спитала: «Чи можна примирити з цією землею людей, завезених в спорожнілі після голодомору та репресій села і міста, не культивуючи серед них поваги до землі, що прихистила, до народу, що жив на ній?». Зітхали, мовчали — у відповідь. А іноді відповідали: «Нам нужен национальный элемент».

Є «національний елемент» і в донецьких. І що — стала наша політика державницькою?

А якось на ескалаторі метро обігнав мене професор з Донецька, — єдиний, хто виступав російською. Можливо, виною тому було тьмяне освітлення: покидав чоловік зібрання якось відчужено. А може, згадалось, як принишкла аудиторія, коли заговорив російською, називаючи Дзюбу своїм. Іван Михайлович підтвердив: свій. Однак з деяким запізненням, ніби піддавшись загальному настрою.

Отже, свій?