Мовна анархія, або Битий небитого везе
На написання цієї статті мене наштовхнули вислови україського політолога В.В.Корнілова, який говорив про те, що російську мову можна вживати в усіх сферах суспільного життя України, бо вона є рідною для багатьох людей і особисто — для нього. Таку ж риторику можна було нещодавно вислухати і від М.Я.Азарова. Сам Корнілов вільно володіє державною мовою, проте принципово не користується нею. Звичайно, цей «вибрик» призначений тільки для України, бо ніхто, в тому числі й Корнілов, так зневажливо не буде відстоювати свої права на російську мову у Франції, Польщі чи Литві. Можна лише собі уявити, що буде, якщо в телевізiйному ефірі кожен почне говорити своєю «рідною», а для більшості населення — іноземною мовою.
Очевидно, що саме російська мова в Україні вже протягом сторіч розвивається та функціонує за рахунок української мови. Посудіть самі — парадокс, але за межами території Росії, на території України, російська мова домінує. Потенційно максимальне число мовців (17% — частка етнічних росіян в населенні України) збільшене за рахунок русифікації та переходу українців на російську мову. Чому б це українці масово відмовились від рідної мови? Проте такий стан речей влаштовує російськомовного обивателя та ідеологів «великої Росії».
Безперечно, за умов незалежності України українська мова повинна відродитись і замінити російську мову. Але нас запевняють, що процес русифікації незворотний. Так, саме замінити, витіснити. Адже місце пустим не буває, і наскільки українська мова розширить межі свого функціонування, настільки російська — звузить. Українська мова повинна посісти нарешті своє законне місце.
А поки що ніхто навіть не обговорює проблему дерусифікації етнічних українців та проблему функціонування української мови в південно- східних областях України — проблему забезпечення мовних прав українського народу. Декларації, меморандуми та універсали насправді нічого не змінюють, вони лише консервують принизливе, безправне становище українців.
У мовній сфері у нас повна анархія. Звідси і низька національна свідомість серед етнічних українців півдня і сходу України. Звідси і велика кількість тут тих, хто не вважає українську мову рідною (до 40—50%), і проросійські настрої в цих регіонах. А на противагу — висока національна свідомість серед етнічних росіян та ворожі настрої до всього українського.
Отже, про число етнічних росіян України, які не вважають російську мову рідною, просто смішно говорити — таких практично немає, а російськомовних українців — мільйони. За 15 років незалежності нічого не змінилося.
Якщо проаналізувати результати президентських виборів 2004 року, парламентських виборів 2005 року, можна помітити, що за «помаранчевих», за національно-патріотичних голосують тільки області, де етнічні українці становлять понад 90% населення. Області, де етнічних українців близько 80—70%, за патріотів уже не голосують.
Отже, регіони, де етнічні українці становлять від 55 до 85% населення, а етнічні росіяни — від 15 до 45%, голосують за проросійські сили. До речі, ці області, незважаючи на те, що в них такий високий відсоток етнічних українців, вважаються російськомовними. Констатуємо: низька національна свідомість, немає самоідентифікації. А яка може бути національна самоідентифікація, коли розірвано ланцюг: мова — культура — історична пам’ять — етнічна нація (фундамент держави). А що зроблено для зростання української національної свідомості? — Нічого.
Чому українці й далі русифікуються, а не навпаки — росіяни українізуються? Чому етнічні росіяни говорять чистою російською мовою, а «україномовні» у своїй незалежній державі — в абсолютній більшості говорять українсько-російською мішаниною? І чому при тому, що 90% громадян України вивчали українську в школі, етнічні росіяни саботують українську мову і майже ніколи не переходять при розмові на неї? Хіба це не російський націоналізм?
Про впровадження української мови на півдні та сході України, навіть поряд з російською, не йдеться бодай теоретично. Будь- які спроби відродження, навіть зародки українства ліквідуються під корінь. Один iз запобiжних заходів з недопущення української мови на південний схід України — ідея надання російській мові статусу державної. Ідея дуже проста — тимчасово законсервувати нинішню мовну ситуацію: російськомовні не будуть зобов’язані вивчати українську, українська мова ніколи не буде функціонувати на півдні та сході України, у великих містах, у вищих навчальних закладах тощо, а проблема вивчення російської мови, її вживання на всій території України, в усіх сферах суспільного життя буде лише питанням часу.
Натомість російська мова має зайняти своє місце — використання у сім’ї, побуті, при неофіційному спілкуванні, роботі російських культурологічних товариств, в населених пунктах, де етнічні росіяни становлять більшість населення. Такий порядок стосовно іноземних мов та мов національних меншин існує в усіх цивілізованих європейських країнах. Зрозуміло, що це означає звуження сфер вживання російської мови, і це болючий процес відмови від імперського, панівного статусу російської нації, російської мови в колишніх радянських республіках. У нашій країні введення такого порядку викликає шалену протидію, російські націоналістичні сили не хочуть відмовитись від домінування в Україні. Але процес дерусифікації й деколонізації неминучий, його треба пройти. І головне, по цьому шляху треба рухатись, а не топтатись на місці, бо це «топтання-зволікання» веде до розпаду України.
Що пропонують провокатори, які хочуть розвалу України? Якщо будуть дві державні мови, то російськомовні не будуть зобов’язані вивчати українську, а україномовні не будуть вивчати російську. Україна буде розділена на два табори. Безперечно, це хибний шлях.
Повинна ж бути якась спільність, стрижень, що об’єднує? Цим фактором може стати мова корінного народу, мова більшості. Зрозуміло, що хтось повинен вчити, крім рідної, й чужу мову. У Радянському Союзі всі змушені були вивчати російську. Логічно, що в незалежній Україні представники всіх національних меншин зобов’язані вчити українську. В багатонаціональній федеративній Росії цю роль відіграє російська мова, хіба в мононаціональній Україні (78% — етнічні українці) українська не може бути консолідуючим фактором?
На жаль, українська мова в Україні за радянських часiв мала фактично статус мови національної меншини, а в свідомості народу вона має цей статус і по нинішній день.
Безумовно, російську мову можна вживати в усіх сферах суспільного життя на всій території Росії, а не України. Україна — не Росія, це інша держава, тут живе інший народ, тут інші порядки, і тут вже є інша мова.
Україна — територія самовизначення української нації й вживання української мови. І це — прерогатива української мови — вживатись у всіх сферах суспільного життя, бо українська є єдиною державною, офіційною, загальнозрозумілою, міжнаціональною мовою. І не має значення, у кого яке етнічне походження або рідна мова — державна мова є спільною для всіх громадян держави, її треба знати і вживати, де це вимагається законом. (Всього-навсього, і це ж так просто!)
Гру в демократію, мовну анархію час припинити. Громадянин України повинен володіти державною мовою, це безумовне і основоположне твердження. Хто не володіє державною мовою — повинен її вивчити. Знання державної мови — ключова вимога при вступі до вищих навчальних закладів, кваліфікаційна вимога при прийомі на роботу. Все діловодство, технічна та інша документація, незалежно від форми власності підприємства чи організації, повинна вестись державною мовою. За використання інших мов замість державної — попередження, далі — штрафи, ще далі — звільнення з роботи, інші санкції.
Тільки чітке законодавче розмежування статусу мов і їхнiх функцій може дати відповідь на поставлені питання. Тільки чіткі, зрозумілі правила, що грунтуються на міжнародному досвіді, можуть поставити на місце політиків і втихомирити амбіції тих, хто, користуючись гостинністю, доброзичливістю, мовною та національною толерантністю українців, хоче бути господарем не на своїй, а на чужій землі та диктувати свої умови корінному населенню.
