Мовний парадокс українців

Нещодавно довелося звернути увагу на один момент у телепрограмі. Вразило, як одна гарна дівчина розповідала, що вона «з діда-прадіда українка», що є, таким чином, «справжньою, корінною українкою». Говорила про це з гордістю, але говорила — по-російськи. Це врізалося в пам’ять і спрямувало мене в мої давні роздуми про мовний феномен українців... Ні, не феномен, а мовний парадокс, найпоширеніший з усіх численних парадоксів у сучасній Україні.

У наш час, коли Росія почала злочинну агресію щодо України, відбувся сплеск справжнього українського патріотизму. Мільйони українців усвідомили необхідність захищати свою Вітчизну, свою ідентичність. Маємо численні вияви українського патріотизму й героїзму...

При цьому про свій патріотизм заявляють (і навіть ділом доводять!) численні російськомовні громадяни України, багато з яких вважають себе справжніми українцями.

І ось тут для мене криється справжня загадка. Чому так є? Чому українці, що стали на захист України, не стають на захист української мови? Чому й надалі перебувають у полоні мовного рабства, яке протягом століть створювала їм сусідня, ворожа українцям держава?

Україна, якій недоля присудила довгі літа перебувати в полоні чужинських держав, отримавши нарешті омріяну волю, не спромоглася вийти із мовного ярма!

* * *

У результаті політики поневолювачів багато талановитих українських письменників змушені були писати свої твори чужою мовою. Згодом їх було оголошено російськими письменниками.

Згадати б лише Миколу Гоголя і Володимира Короленка. Цікаве було висловлювання Достоєвського, що з гоголівської «Шинелі» вийшла вся російська література.

Ось так, відбираючи в українців мову, відбирали її славу!

Про Володимира Короленка (1853—1921), родом із Житомирщини, українська «Вікіпедія» пише: «Російський та український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч». Володимир Короленко щиро любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі, палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру й мову, за що майже шість років провів у тюрмах та на засланні. Але писав російською! І сучасники назвали Короленка «совістю Росії».

* * *

У ХХ столітті російськомовні українці вже виривалися із мовного полону Росії. Яскравим прикладом цього стала Олена Теліга (з дому Шовгенова або Шовгеніва, 1906 — 1942) — українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН.

Народившись в Іллінському під Москвою в напівбілоруській -напівукраїнській родині, провівши значну частину життя в Петербурзі, Чехословаччині й Польщі, вона стала однією з найбільш відданих патріоток України. І хоч в родині Шовгенівих панувала російська мова, батьки зуміли зберегти вірність своєму українському походженню. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української. Але, керована загостреним почуттям історичної справедливості, зуміла вернутися до мови предків і мужньо стала на захист української мови та піднесла на вищий щабель українську поезію.

Показовим є такий епізод із життя Олени в Подєбрадах: на одному із зібрань в Народному домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати».

Чому ж такої хоробрості не виявляють наші російськомовні українці?

* * *

Немало часу в полоні чужої мови перебували й українці Західної України. Тут потерпали від ополячення. За часів Австро-Угорщини, а потім і Польщі, влада належала полякам, які, як і кожна окупаційна влада, розуміли, що національний дух народу ґрунтується на його рідній мові. Тому всіляко намагалися ополячити українців. І це значною мірою вдавалося...

Проте передові представники Галичини самовіддано протистояли польському гнобленню та примусовому ополяченню українців. Найбільше такий опір очолювали священики та письменники.

Величним зразком спротиву ополяченню та боротьби за права українців можна вважати видатну галицьку письменницю Катрю Гриневичеву (1875 — 1947).

Народилася майбутня письменниця у містечку Винники біля Львова в сім’ї міщан Марії та Василя Банахів — спольщених українців. Коли Катрі було три роки, сім’я переїхала до Кракова.

До вісімнадцяти років Катря не лише не знала української мови, а й соромилася, що силою факту свого народження вона належить до українців, тобто до нації, яку всіляко зневажала тодішня шовіністична Польща. Вдома говорили по-польськи, з малих літ її навчали французької мови, а потім віддали вчитися під опіку черниць у німецьку, так звану, «виділову школу». Після її закінчення вступила у Краківську вчительську семінарію, відому своїм шовіністичним спрямуванням. Там готували вчительські кадри, котрі мали витіснити українських учителів із державних початкових шкіл Галичини.

Але у Кракові Катажина Банах (як звали її тоді) зійшлася з демократичною польською молоддю, яка гуртувалася навколо Артура Гурського — редактора часопису «Жицє». З уст цього прогресивного польського письменника вона вперше почула схвальний відгук про українців, вперше побачила український часопис — львівське «Діло». Далі доля подарувала їй знайомство з Василем Стефаником, який подарував Катажині український буквар, і вона із запалом почала вивчати рідну мову. І пірнула в читання — українські часописи, твори Франка, Шевченка...

Почалося прозріння, різке й болюче, із нестримним потягом до всього українського. Катря закинула лекції в семінарії, демонстративно відмовлялася від спілкування польською мовою (і це в польському середовищі!), читала вірші Шевченка на вечорі, присвяченому його пам’яті у Кракові. З неї насміхаються подруги, батьки дорікають, що псує собі репутацію у польських властей. Доходить до того, що вона відмовляється складати польською мовою матуру, отримує ярлик «велика русинська патріотка», що в очах семінарії було рівносильно злочину.

Все це було неабияким випробуванням сили духу, та Катря пройшла його вражаюче стійко. Працює як письменниця, редакторка українських часописів, як громадська діячка в Союзі українок. При цьому постійно терпить матеріальну скруту, бо польська влада не давала їй жодної посади. У час Першої світової війни вона самовіддано служить знедоленим українцям у таборі в Гмінді, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії.

Катря Гриневичева кожний ранок проводила в таборовій школі, а решту дня — в бараках, серед людей і їхнього горя, писала листи і скарги, надавала першу необхідну допомогу. Вона постійно інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, в якому уряд вправляється над українським народом. Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають.

Визначальною темою творчості Катрі Гриневичевої була віра у величність свого народу, в його незламний дух, в його непоборність. Вона прагнула піднести чоло свого народу, віками гнобленого і нищеного різними зайдами, вселити в нього віру.

Багато моральних і матеріальних труднощів випало на долю цієї української жінки, та вона достойно несла свій хрест, турбуючись лише про те, як прислужитися рідному народові. «Чи будуть мені прощені мої гріхи і чи я спокутувала їх?»  — це її слова, сказані на чужині незадовго до смерті. Це її найбільше хвилювало. Бо гріхами вважала тих 18 років, прожитих у відчуженні від рідного народу, від рідної мови. (Хоча в цьому не було її вини!)

Тож не забуваймо цей приклад! Черпаймо в ньому свідомість і сили, адже і нам належить спокутувати свої відчуженість, байдужість, занедбання, які не раз допускаємо щодо рідної мови, а тим самим — до Вітчизни!

* * *

Насамкінець, цього року особливо доречно згадати приклад митрополита Андрея Шептицького, 150-річний ювілей якого відзначаємо.

Був він сином графа Івана Шептицького із давнього боярського роду, родоначальники якого отримали грамоту на земельні володіння від князя Льва ще  1284 року. У XVIII i XIX століттях окремим представникам цього роду, в тому числі й предкам Андрея Шептицького, було надано графський титул. Мати майбутнього митрополита — Софія — була дочкою польського письменника Олександра Фредра і своїм родовим корінням була з’єднана з королівським родом Собеських.

Уже в силу свого походження Андрею було забезпечено добробут, кар’єру, безтурботне, щасливе життя. Та він не пішов тим легким, уторованим шляхом.

Задумаймося, чому?

Добре вивчивши своє українське (руське, як тоді говорилося) коріння і гостро відчуваючи історичну несправедливість щодо українського народу, він домігся дозволу Ватикану і змінив отриманий при хрещенні римо-католицький обряд, традиційний для поляків, на греко-католицький, традиційний для українців Західної України. І став найвеличнішою постаттю Української церкви і справжнім провідником українського народу, який самовіддано і всебічно дбав про народне життя.

Україна дуже потребує тепер такого розуміння справедливості своїми громадянами. І свідоме й справедливе повернення до рідної мови, яку через різні обставини втратили батьки й діди, конче потрібно!