Моя відповідь на риторичне: «А що далі?»

Історія пана Валентина — дуже цікава, бо вона представляє вимір кожної людини, її емоцій та переживань, адже життя кожного із нас для інших є певним підручником. Головна розповідь обрамлюється подіями процесії хресної дороги вулицями одного із міст, що, без сумніву, дуже символічно. Сьогодні ми, як християни, проживаємо у особливому часі — після воскресіння; часі, коли Христос — максимально наближений до кожної людини, навіть під час богослужінь ми чуємо фрагменти, коли Воскреслий з’являється своїм учням та жінкам-мироносицям.

Як українці, ми переживаємо складний час, не лише наруги, жорстокості, але і творення нашого ментального мислення, і, зрештою, усвідомлення себе, як нації. У суспільстві ми, як його частина, ставимо перед собою чимало запитань. Так, як і наш читач, який написав цю історію. Чому відбувається так, а не інакше? І кожен із нас по-людському прагне пояснити ці процеси. Пан Валентин глибоко порушив проблеми Церкви, тому мені випала нагода поміркувати на основі тексту читача. Проблеми, які порушує у тексті пан Валентин, хвилюють багатьох. Проте пропоную розглянути ці питання в іншому вимірі. Прошу сприймати мої позиції виключно як журналіста, світської людини, яка цікавиться проблемами релігії.

По-перше, маю виправити шановного читача, насамперед Церква завжди порушує суспільні питання, зокрема і проблеми професійної честі. Можу аргументувати це на основі офіційний текстів звернень єпископів чи не всіх українських конфесій.

По-друге, у нашому суспільстві маємо дещо витворений образ Церкви, і в цьому, на мій погляд, полягають всі проблеми. Часто, коли ми бачимо людину у підряснику і з хрестом на грудях, то зразу ж вихоплюємо: «О, прийшов святенник, який розповідатиме нам, як маємо жити». Тобто апріорі ми вже ставимося упереджено.

По-третє, хоча і розуміємо те, що маємо починати із себе, багато про це вже сказано, та все ж людська природа наштовхує нас спочатку на осуд інших.

По-четверте, у стереотипі багатьох священик має бути безгрішним. Часто забуваємо, що це та сама людина, як і кожний — зі своїми залежностями, пристрастями і спокусами. У таких випадках я завжди кажу: «Якщо б духовенство вже було святим і досконалим, то ніхто з них не потребував би сповіді». Священик — це лише посередник і, грубо кажучи, — виконавець. «Не твори собі кумира», — читаємо у Святому Письмі. Звісно, такими тезами я не прагну виправдати негативних процесів, які відбуваються у Церкві. Проте знову-таки кажу у таких випадках залишмо суддівство за Богом. Бог пам’ятає про вчинки кожного, тому і нагорода чи відплата буде симетричною. Дуже часто, осуджуючи недоліки, гріхи чи інші хиби священиків, ми не прагнемо зробити Церкву і суспільство кращими, а радше виправдати свою грізність і недосконалість. Мовляв, якщо вони, служителі Бога, такі погані, то що можна вимагати у мене, пересічної людини.

Не сприймайте мої слова, як заклик до байдужості. Якщо ви бачите несправедливість у Церкві, це не заважає прийти на особистий прийом до єпископа і все детально розказати. Проте, щоб свідчити проти когось справедливо, треба самому бути справедливим і чесним, а, по-друге, мати вагомі докази. Про це також читаємо у Святому Письмі. Тому, відповідаючи на риторичне: «А що далі?», моя особиста відповідь «нівеляція внутрішніх стереотипів і суспільних протиріч». Бо для того, щоб вести діалог із кимось, варто глибоко проаналізувати себе, а ще більше — бути відкритим до інших, вміти слухати!

Традиційно, після пасхальної неділі, Церква згадує святого Тому, його ще часто називають невірним через сумніви з приводу реального воскресіння Ісуса Христа. Завжди цей біблійний образ у мене викликав негативне забарвлення, мовляв, як міг учень Христа не повірити у Божий намір, у місію Божого Сина? Адже він був з Учителем чимало часу. Цього року у проповіді під час Богослужіння Томиної неділі, я почула парадоксальну для себе думку, що насправді Тома — позитивний «персонаж», оскільки він хотів вкласти пальці у рани чи бік не тому, що не вірив, а тому, що саме таким чином свідчив про віру через особистий дотик. Тому ми не можемо дискутувати про щось, особисто не зробивши свій вклад. Ми не можемо бути українцями, якщо мислимо категоріями розподілу; не можемо бути добрими дружинами чи чоловіками, якщо не любимо своєї сім’ї, так само не можемо бути християнами, якщо розуміємо Церкву лише по-людському, закриваючи цими судженнями реальну присутність Бога!