«Можна бути невдоволеним владою, але любити свою країну»

Воєнний конфлікт на Донбасі сплутав і зруйнував безліч мирних планів. Згуртована сім’я, рідний будинок, улюблена робота, багаторічний прибутковий бізнес — для сотень сімей все це залишилося у минулому. Однак і в труднощах можна бачити перспективу, а також продовжувати розвивати нові ідеї.

Тетяна ВЕРГУН, координатор кризового медіа-центру «Сіверський Донець»:

— Добре те, що в нашому місті налагоджується робота зі спілкування з людьми: навесні у нас з’явився Кризисний медіа-центр «Сіверський Донець», який дозволяє більш оперативно подавати важливу інформацію. Враховуючи непросту ситуацію в нашому прифронтовому місті — Сєверодонецьк — для місцевих мешканців це особливо важливо.

Погано, що багато хто досі не зрозумів, що ми всі частково винні в тій ситуації, яка зараз відбувається. Події, що відбулися рік тому, спричинили жахливу війну. Наприклад, на центральній площі під час святкування 9 травня я стикалася з людьми, які досі продовжують нарікати, висловлювати своє невдоволення, замість того, аби цілеспрямовано вирішувати проблему. На жаль, вони не кажуть: «Так, ми винні в проведенні «референдуму» щодо федералізації, але нині треба щось із цим робити». Якби народ мав таку позицію, то було б набагато легше вилізти з тієї ями, до якої ми потрапили.

Ганна РУДЕНКО, головний редактор газети «Свободный Репортер»:

— Мене особисто дуже тішить те, що люди, не сподіваючись ні на кого, починають об’єднуватись і робити щось разом. Це незважаючи на весь бедлам і хаос у владі та органах самоврядування, які повинні як мінімум контролювати ситуацію, як максимум — її поліпшувати.

З поганого: з кожним днем, дивлячись на все, що відбувається в Києві, в області, оптимізму не додається жодним чином. Наш народ залякують постійним наступом. Чергова хвиля чуток про підготовку наступу і провокації нагнітається вже понад два тижні. Кожного разу люди дуже сильно нервують, у суспільстві відразу відчувається паніка: люди не хочуть зустрічатися, не хочуть нічого говорити, не хочуть фотографуватися. Ми постійно маємо справу з переселенцями, яким і без того нелегко. Емоційно переживати це нагнітання війни дуже важко.

Аліна АДАМЧУК, начальник управління культури, національностей і релігії ЛОВГА:

— Добре те, що ми нарешті усвідомили, що ми — українці. Ця ситуація дозволила нам зрозуміти, хто ми такі. Особисто я помітила, що в регіоні стало більше людей патріотично налаштованих, які почали розуміти і цінувати країну, в якій ми живемо.

Я завжди казала, що треба розділяти поняття «країна» і «влада». Можна бути невдоволеним владою, урядом, але потрібно любити свою країну, свою землю, свою культуру. Тим паче що Україна — чудова країна, отже нам всім є що любити!

Руслан ТКАЧУК, спікер АТО в Луганській області:

— Я навчився знімати відео, монтувати його поки не вмію, але це в перспективі. Також разом з однодумцями створив громадську організацію, яка називається «Суспільний рух «Разом переможемо».

Днями побував і з захопленням зняв наші дзоти, яких близько 300 по всій лінії розмежування. (ДЗОТ — дерево-земляна оборонна точка, закрита польова фортифікаційна споруда для ведення вогню з кулеметів і гармат, споруджується з лісоматеріалів та землі. — Авт.). Одна організація з Житомирщини їх будує, також із Закарпаття та Хмельницького. Всіх секретів вам не відкриватиму.

Ще познайомився з багатьма прекрасними людьми в Луганській області, у тому числі — з самого Луганська. Брав участь у створенні програми про Другу світову війну, по-іншому оцінив ці події. 9 травня в Рубіжному виступив на пам’ятному мітингу, присвяченому Дню Перемоги.

Погано те, що розбив свою машину, але сьогодні її вже полагодили. Натомість не потрапив у дві аварії на чужих машинах, де був пасажиром. Одна аварія сталася, коли ми зі знімальною групою каналу «1+1» поспішали на передову. Це було жахливо: ми перекинулися в повітрі і вдарилися об дерево. Але насправді Бог настільки сильно нас любить, що залишив усіх живими!

Тетяна ЗАБІРКО, провідний бібліотекар:

— Я неймовірно люблю свою роботу! Завжди вважала її своїм хобі, та ще гроші за це отримувала. Коли мені виповнилося 60 років, я збиралася піти на пенсію, але життя розпорядилося інакше. Через воєнні дії в нашому регіоні дві співробітниці виїхали зі своїми сім’ями до інших міст. Вони хороші фахівці: одна перспективна, знається на нових технологіях, а інша — з великим досвідом. Знайти відповідних співробітників їм на заміну виявилося непросто, і мені довелося залишитися працювати.

Я працюю в центрі інформації та дозвілля (у минулому — читальна зала). Організовую культурно-масові заходи для дітей і ветеранів за напрямками краєзнавства, 11-й рік веду в бібліотеці правовий клуб. Я просто живу роботою! Тому, з одного боку, дуже приємно відчувати те, що свою необхідність і займатися улюбленою справою, а з другого — шкода, що гідні співробітниці виїхали назавжди.

Олег НЕВЕНИЦЯ, приватний підприємець, власник турагентства:

— Почну з поганого. Як для всіх, найгіршою подією для мене стала війна, яка зруйнувала сім’ї, зруйнувала багатьом бізнес, зруйнувала спокій і порядок у нашому суспільстві. Звичайно, впали продажі в моєму бізнесі, не стало клієнтів, багато хто роз’їхався — людям зараз не до туризму. Але я не дуже цим засмучений: з часом все це відновиться. Головне, що всі живі-здорові. Відносно втрачених ринкових можливостей я спокійний.

Хороше — цей рік був дуже продуктивним щодо нових ідей, нових перспектив, які відкрилися для нашого міста. Сєверодонецьк опинився в унікальній ситуації: став обласним центром. У цьому велика користь для всіх його жителів, оскільки з’явилося багато можливостей себе реалізувати. Можливо, не всі це помічають або ставляться до нового з певним побоюванням, але все, що відбувається, на мій погляд, обіцяє хороші перспективи. Люди, які до нас приїхали, — переселенці, фахівці — досить ініціативні. У мене кількість нових цікавих знайомств за цей рік більша, ніж за всі попередні.