«Музей — іменник, фестиваль — дієслово»
У столиці Сполучених Штатів пройшов Смітсонівський фольклорний фестиваль, який у символічному місці країни представив масштабний показ традиційних культур Мексики та народів Азійсько-Тихоокеанського регіону. Україну вперше запросили взяти участь ( у 2014 р.) в цьому авторитетному форумі.
«Одна із найголовніших туристичних і культурних подій США» — так лаконічно означено пресою знаменитий Смітсонівський фольклорний фестиваль (Smithsonian Folklife Festival). Започаткований 1967 року, на хвилі могутнього руху етнічних досліджень, він щороку розгортається у місті Вашингтон на Національному Молі (величезній алеї-заповіднику) між Капітолієм і Вашингтонським меморіалом в оточенні комплексу національних музеїв Смітсонівського інституту. Важко знайти в столиці Америки краще місце для події світового масштабу. Зокрема — для кількох сотень тисяч щоденних відвідувачів: туристів, місцевих жителів, представників дипломатичних місій і чиновників федерального уряду, настрій яких у ці дні можна означити словами Хіларі Клінтон, яка 2001 року, будучи сенатором, зізналася, що із задоволенням полишала стіни Білого дому після робочого дня аби насолодитися цією дивовижною подією.
Отже, Фестиваль, проваджуваний Смітсонівським центром фольклору і культурної спадщини, триває десять днів і набуває свого апогею відзначенням Дня незалежності США. Вхід на це дійство, як і до інших дев’ятнадцяти музеїв Смітсоніан, — вільний, що сприяє вражаючій статистиці загального відвідування у понад мільйон осіб. А новітні мас-медіа засоби і комунікаційні технології, вправніше за тріскотливих сорок (що колись завзято розносили новини на своїх хвостах), поширюють тріумф національних культур поміж іще 40 мільйонами. Такою була філософія батьків-засновників Фестивалю — винести музей із тісних засклених вітрин на широкі проспекти реального життя. Так і сталося — нині, за висловлюванням колишнього заступника секретаря Смітсонівського інституту Діна Андерсона, «музей — це іменник, а фестиваль — дієслово».
Формально головною метою форуму є висвітлення кращих культурно-мистецьких здобутків і традицій різних народів світу. Насправді ж, в умовах нинішньої доби «суспільства, що вивчає», феєрія на центральній алеї країни постає не лише розважально-пізнавальним, а передусім, освітнім, навчальним заходом. Згідно з захопленими відгуками студентів, «тут за кілька годин можна вивчити більше, аніж за семестр у коледжі». Фестиваль не лише розкриває своїм відвідувачам багатокультурне розмаїття планети, а й збагачує новим знанням, безпосереднім досвідом. Згадується «пророцтво» футуролога Рольфа Йенсена, за якими нинішнє суспільство, означене науковістю і раціоналізмом, аналізом і практицизмом, неминуче повернеться до емоцій, історії та цінностей.
Форум структуровано на 3— 4 «програми», кожна з яких складається з виступів автентичних майстрів, самобутніх мистців і демонстрацій культурного продукту певної нації, держави чи області, географічного регіону або професійної групи. Програма має чітко сформульовану тему, концептуальну цілісність, свою територію, мистців і виконавців, особливе художнє і сценічне оформлення, а також насичений розклад заходів. Вона передбачає одночасні концерти музики й танцю, покази народних ремесел і національних кухонь, сеанси «усної словесності» і майстер-класи, дискусійні сесії та інші види демонстрування культурних явищ. І все це — на фестивальному майданчику площею у понад сто тисяч квадратних метрів під наметами, на відкритих майданчиках і сценах, усередині та довкола спеціальних архітектурних і ритуальних споруд, що ілюструють народні знання, вміння, традиції.
За останнє десятиліття, поміж розмаїттям національних програм, фест висвітлював культури: Румунії, Південної Африки, Бермудів, Шотландії, Малі, Гаїті, Оману, Канади, Північної Ірландії, Бутану й Уельсу, країн Шовкового Шляху. Пам’ятною для багатьох була тібетська програма 2000 року, коли перед півмільйонною публікою виступав Далай Лама, зауваживши, що «цей великий фестиваль допоможе зберегти нашу культуру». У найближчі два роки до виходу на Мол готуються Колумбія, Бахрейн і Росія.
«Родзинкою» цьогорічного форуму стала Мексика з її багатющою і живою народною традицією, що простяглася від уквітчаного тотемного стовпа (з якого на відкритті немов міфологічні птахи у кружлянні спустилися на землю виряджені у пір’я індіяни), обрядову «плазу», де небо традиційно зустрічається із землею за посередництва відунів, до концертних майданчиків, що наповнюють ділову столицю життєрадісною етнічною музикою і мелодійним співом. Нитка з клубка невмирущих традицій веде також до польової кухні, де розкриваються тисячолітні секрети «їжі життя і довголіття» і визріває «сонячний напій» — текіла; до майстерень-цехів, що передають сучасним американцям колись втаємничені мезоамериканські знання рукомесництва; до народного вбрання, що несе у своїй орнаментиці світоглядні уявлення і послання пращурів до нащадків. Підсилює це динамічне «свято життя» не менш цікава за стилем і духом програма народів Азійсько-Тихоокеанського регіону, в якій відчувається тисячолітня традиція східної вишуканості й мудрості. Цей планетарний обшир органічно доповнює гаїтянська спеціальна програма, немов ніжний фрагмент уцілілих від січневого землетрусу етнічних мозаїк.
Окремим блоком стала програма «Смітсоніан: погляд зсередини», де фахівці з десятка легендарних музеїв винесли на вашингтонську алею виклики свого професійного життя. До речі, особливу «просвітницьку» роль на фестивалі відіграють науковці, мистці та музейники, котрі допомагають сформувати сприятливу атмосферу для роздумів і відчуттів, колективного діалогу, «засвоєння» історичної та культурної інформації від її автентичних носіїв до міжнародних глядачів через переклади та інтерпретації. Дивовижно, але ж усе — як дежавю. Можливо, з подачі Стівена Вейла, котрий передбачав, що «музей найближчого майбутнього як складний і потенційно потужний комунікаційний засіб... зробить доступними для спільнот... свої глибокі експертні функції у донесенні історій, виявленні емоцій, пробудженні спогадів, активної уяви і спонуканні до нових відкриттів». Думки визначного музеолога стверджують пересічні відвідувачі фестивалю, вважаючи, що «...одним із чільних завдань музеїв є забезпечення форуму для людей, які мають розбіжності. І не варто намагатися змінити чиюсь думку, погоджуватися один з одним, важливо створити нейтральний простір, де б люди могли зібратися і виявити себе».
В структурі Смітсонівського інституту фестиваль має статус музею, а отже його програми дістають статус виставок на паритетних засадах із експозиціями інших музеїв цього закладу — з однаковими вимогами і стандартами якості. Мета полягає у створенні виставок найвищого гатунку для правдивої презентації культурних традицій спільноти шляхом тісної співпраці з її носіями. Такий підхід забезпечує міжнародних учасників фестивалю унікальним досвідом, як своєрідним стандартом у збереженні та популяризації культур на національному рівні.
У цьому контексті знаменним є факт офіційного запрошення України до участі у Смітсонівському фольклорному фестивалі в 2014 році, передане Президентові України під час його візиту до США. Вперше дістали таку нагоду від 1988 року, коли до 1000-ліття запровадження в Україні-Русі християнства на Молі висвітлювали етнічні культури СРСР. Тоді було показано пісенний фольклор з Росії, України, Естонії, Литви, Грузії, Узбекистану, Азербайджану, Якутії і Туви. Найбільше представництво мали росіяни, а українську народну традицію уособлювала Уляна Кот. І хоча тодішня програма була надзвичайно «закомплексована» ідеологічно, донині у Вашингтоні пам’ятають незабутні виступи цієї простої селянки і народної майстрині-ткалі з Рівненщини, котра вразила глядачів знанням сотень народних пісень та їхнім щирим виконанням. Подейкують, що Україна тоді «витягувала» фестивальну програму, формою і змістом. Пригадують як обурювалася пані Уляна, коли її колеги з братніх республік просили собі на виступи її українські запаски. Від того короткого спалаху лишився помітний слід — аудіо-записи нашої славної землячки поповнюють фольклорну скарбницю США, збірку записів Смітсонівського центру фольклору, серед яких десятки здобувають щороку престижні музичні нагороди Academy, Emmy та Grammy.
Критеріїв вибору країни-учасниці — три: наявність дієвих партнерів (як урядових, так і громадських), цікавий контекст-історія й жива традиція, фінансова спроможність реалізувати проект. Посильно сприяють програмі Посольство України у США, неурядові американо-українські організації, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Нині — слово за Міністерством культури і туризму. Віриться, що після успішного прийняття чемпіонату Євро-2012, Смітсонівський фестиваль стане наступним потужним кроком утвердження нашої етнічної й державної ідентичності уже на американському континенті.
Повноцінна поява новітньої України в серці США може постати незабутньою культурною і політичною подією не лише для американців. Адже для нас — це можливість оглянути себе новим поглядом, скинувши шори міфологем і фальсифікатів, задуматися над власною привабливістю і вагомістю для світу. А ще — шанс об’єднатися і свідомо окреслити національну ідею як орієнтир для подальшого поступу нації й утвердження у свідомості людства самобутніх явищ українського буття.
