«Ми — українці, а не «бесплатное приложение к другому народу»
У передмові до інтерв’ю з американським лінгвістом Девідом Харрісоном («День», № 97) під назвою «Мовний похорон» Дмитро Дроздовський зазначає, що зникаючими на території України є румейська, ромська, кримчацька, гагаузька й караїмська мови. Усе вірно. Проте виникає запитання: а чому у тому переліку не йдеться про ще одну мову — українську? Те, що вона є саме такою, беззаперечно, на моє переконання, засвідчують наступні факти: книжок, газет, журналів, виданих російською мовою, читають в Україні у десятки разів більше, ніж виданих українською; усе менше громадян України розмовляють, думають, пишуть, читають українською мовою; літературною українською мовою у нас володіє лише жалюгідний відсоток україномовної частини інтелігенції, решта тих, хто вважає своєю рідною мовою українську, розмовляє не на діалектах, наріччях й говірках української мови, а на гидкій її потворі — «чистісінькому» суржику. Коли чую від найвищих посадовців держави оті «слідуючий рік», «рік назад», «я до цього відношусь негативно» тощо, то полегшено зітхаю лише від однієї думки: «Як добре, що у світі вкрай мало людей, що володіють українською... Бо як би ото з нас кепкували!» Тому з приводу твердження пана Харрісона: «За даними ЮНЕСКО, мова може існувати й передаватися з покоління в покоління тоді, коли число її носіїв не менше 100 тисяч осіб», у мене виникають сумніви: а чи налічується отих 100 тисяч в Україні?
Якщо б українська мова була на міжнародному рівні визнана зникаючою, то це дало б нашій владі можливість проводити щодо нашої мови чітку державну протекціоністську політику! Наприклад, сплачувати тим педагогам, які ведуть заняття й спілкуються зі своїми вихованцями, учнями й студентами виключно українською мовою, зарплатню вищу, ніж тим, хто здійснює це російською мовою. За допомогою податкових важелів можна швидко заохотити видавати українською мовою друковану продукцію, випускати в ефір україномовні теле- й радіопрограми, встановлювати україномовний режим у різних установах. О, який би це мало ефект!
Вкрай необхідно домогтися того, аби на рівні ООН була прийнята резолюція, згідно з якою держави, які допускають (тим більш — здійснюють) лінгвоцид, асиміляцію, етноцид, піддавалися найжорсткішим міжнародним санкціям.
Чи є у громадян України ознаки масової денаціоналізації, манкуртизації (манкурт — людина, що настроєна вороже до культурної спадщини власного народу внаслідок денаціоналізації — А.Є. ), поглинання їх іншим народом? Безумовно, є. Згідно з результатами соціологічних досліджень половина громадян нашої держави воліла б мати подвійне громадянство (тобто бути громадянами ще й Російської Федерації), а майже 60 відсотків вважають українців та росіян одним народом. Хоча за своєю сутністю ці народи — діаметрально протилежні! На відміну від східного сусіда нам ніколи не була притаманна ідея народа-богоносця; ми не страждали на імперський синдром навіть за часів Київської Русі; ми не обожнювали нікого з верховних правителів — ані князів, ані гетьманів, ані королів (а саме королем був Данило Галицький); індивідуальне начало в нас превалює над колективним (треба визнати — аж занадто, бо далеко не завжди добре, коли «моя хата з краю»). Отже, ми — принципово інша цивілізація!
І процес національного відродження, тобто повернення до рідного слова, культури, звичаїв, традицій, обрядів, менталітету, світобачення й світосприйняття тощо, слід розпочинати з усвідомлення того, що ми — український народ, а не «бесплатное приложение к другому народу».
На жаль, не пам’ятаю прізвища дописувача, який зі сторінок «Дня» цілком слушно говорив про те, що наприкінці 2004 — на початку 2005 років на київському Майдані не стільки точилася боротьба за чесний підрахунок голосів, скільки відбувалося зіткнення цивілізацій. Нехай із вкрай незначною перевагою, та усе ж перемогу здобула цивілізація українська. Тож є надія!
Отже, нарощуємо перевагу й тим живемо!
