Ми всі, радянські люди, були колабораціоністами і пособниками тоталітаризму

Уже кілька разів виступаючи на каналі «RTVI», Леонід Млєчин категорично засуджує будь-яку співпрацю з нацистами. І стверджує, що ті, хто воював чи перебував на боці німецьких окупантів, були на стороні зла, позаяк Червона армія з 1941 року з початку радянсько-німецької війни була стороною добра. І ніякої пощади пособникам фашизму!

Побувавши в Західній Україні, Л. Млєчин погоджується з тим, що Степан Бандера для західноукраїнців —герой, але не можна його героїзувати, бо він воював проти армії добра, а отже, був на стороні зла. І все тут!

Звісно, чорне і біле, червоне і чорне — яскраві контрастні кольори, як і добро і зло. Але життя складається з різних кольорів, тонів і півтонів, і не завжди вдається знайти чітку грань між добром і злом, між розумом та його запереченням.

З огляду на категоричність негативних суджень пана Млєчина щодо тих, хто співпрацював із німецькими фашистами, а точніше — з нацизмом, постає декілька запитань, на які хотілось би почути його відповіді.

Одне з перших — це питання співпраці Радянської Росії, а потім СРСР з Німеччиною у військовій сфері всупереч міжнародним угодам, які забороняли німцям мати свою військову промисловість. Ця співпраця була започаткована ще в 20-і роки минулого століття внаслідок таємного договору, що був укладений у Раппало (Італія, 1922 рік) і підписаний наркомом закордонних справ Чичеріним за благословення Леніна. Щоправда, тоді ще фашизм не прийшов до влади, але паростки його вже з’явилися в Європі.

Ця співпраця була продовжена і стала ще тіснішою в 30-і роки з приходом до влади Гітлера і Сталіна. І вся радянська країна та її трудівники під проводом Комуністичної партії напружено працювали і на країну, і на нацистів, відправляючи їм зерно, енергоносії, матеріали.

То радянській народ з комуністами на чолі був пособником нацизму чи ні?

Червона армія надала німецьким нацистам танкодром, аеродром, де вони навчалися майстерності убивати людей. Потім ця ж армія разом із нацистською 1939 року напала на Польщу під приводом звільнення Західної України, приєднання її до УРСР. У складі тієї армії був мій батько — патріот того часу й тієї країни...

То Червона армія, червоноармійці були пособниками нацистів?

Красномовні паради перемоги нацистської та Червоної армій у Бресті й інших містах, де проходили урочистим маршем війська Німеччини і Радянського Союзу повз трибуни, на яких стояли нацистські генерали пліч-о-пліч з командармами Союзу, комуністами, — чи не було це пособництвом нацизму?

Чому ж пан Млєчин називає бандерівців пособниками фашизму, а червоноармійців і комуністів ні?

Частини Червоної армії після радянсько-польської війни були відправлені на фінський фронт звільняти Фінляндію від білофінів. Там мій 30-річний батько і поклав свою голову під Віпурі (Виборгом) задля задоволення проімперських амбіцій керівництва Радянської країни. Були, як тепер відомо, плани захоплення всієї Фінляндії, але виявилося, що Червона армія не здатна була здійснити цей план-максимум. Та моєму батькові й мені, можна сказати, хоч це було б блюзнірством, пощастило, бо він загинув смертю хоробрих, а я отримував за нього нехай невелику, але хоч якусь грошову допомогу. А звільнені з фінського полону тисячі червоноармійців були розстріляні як зрадники...

На західноукраїнські землі після Червоної армії прийшли внутрішні радянські війська, які брутально проводили так звану політику радянізації й тисячами відправляли звільнених від панської Польщі українців до сибірських таборів, у тюрми, на розстріл. Бандерівці, які виступили проти таких визволителів, за Млєчиним, були пособниками фашизму, а радянську владу, яка своїми антинародними діями штовхнула людей на збройний опір, він визнає силою добра. Адже свою фактично злочинну діяльність ця влада продовжила під час війни 1941—1945 років.

То де ж, пане Млєчин, сили добра і сили зла?

Коли на зміну одним загарбникам приходять інші, то це не визвольна війна добра, а лише зміна символів, зовнішньої атрибутики та демагогічних заяв і закликів.

1941 року Червона армія добра, за Млєчиним, яка за особовим складом і технічною оснащеністю перевершувала німецьку в кілька разів, за бездарного керівництва, поливаючи кров’ю радянську землю, напризволяще залишала її зі старими людьми, з жінками й дітьми нацистам.

Мені було вісім років, і я добре пам’ятаю і перші бомбування, і як ми з мамою втікали від швидкого наступу німців, позаяк були, як тоді казали, «сім’єю комсостава», тобто командира Червоної армії. Де на поїзді під обстрілом німецьких літаків, де на підводі глухої ночі ми рухалися на Схід. Коли дісталися до Дніпра, то побачили розбомблену переправу. Тоді ми зупинилися в маминих батьків у невеличкому містечку з надією, що тут ніхто не бачив мого батька у військовій формі.

Пам’ятаю, як на порозі нашої хати з’явилися німці з автоматами і сказали: «Завтра бути всім на своїх робочих місцях. Хто не прийде на роботу, буде розстріляний!»

І пішла моя мама — вчителювати до школи, дід — до бухгалтерії управи, бабуся — до колгоспу, який, як відомо, німці залишили, бо це була найкраща форма рабства, придумана силами добра. А тьотя, мамина сестра, мати двох дітей — до райземвідділу. І працювали з окупантами, бо треба було виживати самим і заради дітей.

То хто ми були, пане Млєчин? Колабораціоністи чи пособники сил зла, залишені на поталу фашистам силами добра?

А ким вважати ту молодь, яку німці насильно заганяли в рабство, яка працювала на заводах і фермах рейху? А потім визволителі — сили добра — відправили всіх рабів в інше рабство — до Сибіру, в концтабори?

Коли прийшла Радянська армія, що визволила нас із фашистської неволі, то мою тьотю багато разів викликали до органів КДБ, де їй показували фото, на якому вона була сфотографована під час окупації з іншими працівниками райземвідділу під портретом Гітлера. Врятувало її від заслання те, що вона розповіла, як за кілька годин до вторгнення німців натрапила в райземвідділі на кадрову картотеку, що її залишили працівники відділу кадрів під час евакуації. Там були записані всі кадри сільського господарства району, їхні посади і належність до компартії, що фактично було смертним вироком для багатьох, хто не зміг виїхати. Тьотя спалила ту картотеку.

Потім багато років усі дорослі, і я в тому числі, під час влаштування на роботу чи до навчального закладу обов’язково писали в особистому листку з обліку кадрів про те, чи перебували на окупованій території та чим займалися, де працювали.

Тепер відомо, що славнозвісні Берія і Жуков підписали наказ № 0078-42 від 22 червня 1944 року, згідно з яким у пункті першому було записано: «Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов.» І далі: «а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев». А на завершення цього наказу: «3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль: «...в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев».

То, пане Млєчин, оце такі були сили добра визволителів? Кажуть, що цей ганебний план не було здійснено, бо нібито не вистачило вагонів, аби цю операцію здійснити в короткий строк.

Не знаю, де був під час війни пан Млєчин, його батьки, але якщо вони жили в СРСР, то, як і всі радянські люди, були пособниками фашизму в тій чи іншій формі, коли компартійні керівники сприяли становленню нацизму в Німеччині. Та й сам соціалізм з його спотвореною комуністичною ідеєю був не меншим злом від фашизму. Таким трагічним було життя народів Радянського Союзу, до речі, німецького теж, які опинилися поміж жорнами двох тоталітарних режимів і були вимушені з волі лихої долі ставати їхніми пособниками.

Червоні й білі, наші й німці, патріоти й колабораціоністи чітко були визначені тільки в радянських патріотичних кінофільмах. У житті все було набагато складніше і не так однозначно, як вважає пан Млєчин. А злочинці, злочини проти людства і людяності мали місце серед усіх верств населення, незалежно від національної, політичної чи соціальної приналежності. Та то вже справа справедливих судів — як міжнародного, так і в окремих країнах, а не суб’єктивної оцінки окремих осіб — політиків чи журналістів.