На роздоріжжі в «тоталітарних штанцях»
Якою буде Україна через п’ять, десять років? Очевидно, кожна мисляча людина має свою відповідь на це майже риторичне запитання. У № 118 «Дня» було опубліковано десять есе молодих авторів — представників громадських організацій, які спробували змалювати портрет України 2010 року. Позиції та прогнози авторів багато в чому виявилися тотожними: Україна- 2010, вважають вони, — це європейський вибір, перемога демократичних цінностей, економічний підйом, соціальна стабільність тощо. Проте найяскравішою, на мій погляд, об’єднуючою рисою цих есе є традиційний юнацький ідеалізм. Підтримуючи обома руками всі ідеї та думки, висловлені молодими оптимістами, водночас висловлю власне переконання, що описане ними — не Україна-2010, а, скоріше, Україна-2020—2030 (та й то — у кращому разі). І справа навіть не в тім, що шість років — занадто малий термін для стрибка України у «світле майбутнє» — економічне, політичне, соціальне (згадайте 1998 рік і порівняйте із сьогоденням — чи багато кардинальних змін на краще відбулося в суспільстві за ці шість років?).
Найбільшою проблемою, що заважає Україні досягти успіху швидкими темпами, як на мене, продовжує залишатися «розруха не в палацах, а в головах». Суспільна свідомість, роздавлена сімдесятирічним тоталітарним пресом, ніяк не може випростатися на повен зріст і визначитися зі шляхом розвитку. Подивіться на дані багатьох соціологічних опитувань, що стосуються фундаментальних для України питань. Ці дані лякають. Жодного суспільного консенсусу — самі лише протиріччя. Всі найважливіші питання — ЄС чи ЄЕП, українська чи російська мова, капіталізм чи соціалізм, ринкова чи адміністративна економіка, НАТО чи ДКБ — розривають соціум навпіл. За великим рахунком, Україна досі стоїть на роздоріжжі, а хрестоматійне запитання — «Що ми будуємо?» — навіть тепер (через 13 років після утворення держави!) залишається відкритим.
У такій ситуації навіть «золотий» президент (разом з урядом та парламентом) не досягне жодного успіху на шляху до визначеної мети. До речі, те, що мету й досі не визначено, — факт, підтверджень якому вистачає. Одне з них — рішення про «російський» реверс нафтопроводу Одеса—Броди, яке на 180 градусів повертає не лише рух нафти, а й спрямованість економіки України.
Багатовекторні «страждання» політичної верхівки є дзеркалом невизначеності (та байдужості) суспільства — якби шлях було обрано раз, назавжди й усіма, Україна не нагадувала б флюгер.
Окрема розмова — про нашу політичну еліту. Нині саме триває «зміна поколінь» — колишніх партійних апаратників (тих, кому нині 60—65) активно витісняють колишні комсомольські лідери (нинішні 45—50-річні). Про те, що ці люди приходять «всерйоз і надовго», засвідчив хоча б такий факт, як відзначення на державному (!) рівні 85-річчя комсомолу (очевидно, аби народ не забув, «хто в домі хазяїн»). Чи варто доводити, що для більшості політиків-«комсомольців» (за незначним винятком), як і для їхніх «старших товаришів», європейські цінності — це щось абстрактне? Вишколені радянською системою, вони навряд чи зможуть (і захочуть) забути «совковий» стиль керівництва, що аж ніяк не схожий на європейський.
Усі наші теперішні проблеми чудово розуміють і в Європі, яка терпляче очікує, поки Україна виросте з «тоталітарних штанців». А станеться це (і ми мусимо це відверто й мужньо визнати) лише через 10— 20 років — тоді, коли суспільство «по краплині вичавить з себе раба», позбавившись радянської ментальності, а до влади прийдуть представники сьогоднішнього молодого покоління — ті, хто вже сьогодні бачить Україну в Європі та вже не запитуватиме, що будувати й куди йти.
