На службі у «зеленого»
Про маленьку слабкість нашої ментальності
Дійсно, якщо «маленький зелений солдат» завоював значну частину світу, то не міг же він це зробити без своїх «ваффен», без своїх «знарядь», без «засобів», які з радістю самовіддано погодилися служити для досягнення «Його Величністю Зеленим» поставленої мети.
Як завше трапляється, в кожній чаші терпіння буває своя остання крапля. Смішно й дивно, але нею для мене послужила аж ніяк не зміна псевдодемократичної влади на псевдонародний, — замість того, щоб підносити економіку, такий, що продовжує опозиціонувати старій владі — режим, а висловлювання англійського письменника Саймона Гендольфі, який із крайнім подивом «виявляє душу» в українських лікарів, які лікують Роберта Шеклі: «Але коли я побачив лікарів, що обговорювали його стан, на мене це справило враження. Це нагадувало засідання ЦК КПРС. Тут я зрозумів, що у них також є душа. Щоправда, не беруся твердити, що у членів ЦК не було душі (регоче)» (цитується за статтею в газеті «Сегодня»).
Прочитавши це, я мимовільно подумав про наявність душі у тих, хто задумав, підготував і здійснив політ «Еноли Гей», і ще про те, чи встигли душі миттєво живцем згорілих у Хіросімі та Нагасакі людей, від яких залишилися лише тіні на стінах, відлетіти, відділившись від тіл, що завжди відбувається в мить смерті людини? Що ж сталося з їхніми нещасними душами? Чи змогли вони виявитися більш швидкими, ніж ядерний вибух і витримати при відділенні від тіл ядерне пекло? Запитання, я думаю, неслабке для Саймона з Робертом. Окрім того, прошу їх врахувати відмову України від ядерної зброї, якої під час розпаду СРСР було в нас більш ніж досить. Нехай цей усвідомлений, добровільний, найблагородніший крок України здається декому просто безглуздим, але більших моральних висот, аніж наша країна в момент відмови від ядерного арсеналу, не досягала ще жодна держава світу.
Продовжуючи цю тему, не можна не задуматися про те: чи є душа у тих, хто задумав і здійснив бомбардування Югославії (та й сам розпад її), а судить Мілошевича за те, що насмілився протидіяти англо-американським задумам і діям? Чи є душа у тих, хто в пошуках зброї масового ураження, що, як виявилося, не існувала ніколи, застосував усі види сучасних озброєнь, окрім ядерного, для знищення армії мирного населення країни, позбавленої тепер спокою на довгі-довгі роки? Скільки іракців загинуло в цій війні? Скільки серед них дітей і жінок? Чому не судять Буша і Блера? Чому немає протидії фашиствуючим кланам із південних штатів США? Де та сила, що здатна привести авторів нового світового порядку туди, де їм належить бути? Я маю на увазі суд не Амстердамський, а Нюрнберзький. Може здатися, що такої сили вже немає і бути не може, але, насправді, всьому свій час. Неможливо, щоб Господь наш зупинився на цьому варіанті світового порядку, як на найкращому. Не може бути!
«Хто до нас із мечем прийде — від меча й загине!» А хто до нас із калиткою прийде? Тому завжди ми дуже раді. Ця маленька, зрозуміла й цілком простима слабкість, властива нашій ментальності, привела нас до того сумного результату, коли наші діти й жінки йдуть на продаж, а освіта, інтелект, уміння та робочі руки використовуються охоче, але за низькою, «слов’янською» таксою — найнижчою таксою в світі.
Не бажаючи втомлювати читача докладним описом історії розпаду СРСР (про який автор аж ніяк не сумує, як може здатися), здійсненому за допомогою «методу мозаїки», коли кожен камінчик, як просто «на землі» підібраний, так і ретельно відшліфований, займав за волею Вашингтонських Майстрів своє місце в «картині» і, виконуючи кожен свої загалом невеликі й зовні зовсім не небезпечні функції, неухильно вів до поступового підриву економічної могутності та розпаду країни, скажу лишень, що всім нам потрібно усвідомити: гроші — всього лише засіб для нас, а не ми — «засіб» для грошей. І, усвідомивши цю невелику різницю, спробувати змінити напрямок свого життя й усього суспільства, бо роль «ваффен» долара завела нас до небезпечного тупика, з якого вибратися потрібно якнайшвидше.
При всьому вищезазначеному, я не можу не поставитися з симпатією до деяких цілей, які ставлять перед собою й усіма нами люди, що прийшли до влади внаслідок помаранчевої революції. Я підкреслюю: до цілей. Як було б, дійсно, чудово покінчити з таким явищем, як корупція. Але чи можна лише масовими чистками апарату, судовим переслідуванням й тому подібним домогтися результату? Практика показує, що це справа скоріше довготривалої скрупульозної законодавчої роботи, аніж репресій, які лише калічать долі людей, залишаючи явище в усій його сутності.
Чи щирими є люди, які вважають, що після прийому України до СОТ, НАТО та ЄС усе наше життя кардинально зміниться або що в найкоротші терміни ми зможемо змінити своє життя, підігнавши його під стандарти цих організацій? Добродії-романтики виглядають тут навіть не наївними, а такими, що навмисно блефують чи то перед народом, чи то перед спонсорами. Але «Його Величності Зеленому» все одно, чим тішаться його «ваффен». Він один знає, що все має скінчитися аж ніяк не «європейським раєм» .
