«На сопках Маньчжурії»

Якось непомітно пройшла повз увагу медіа зміна стратегічної політики президента РФ. Раніше він висловив бажання відновити СРСР. А нещодавно висунув нову ідею, що Росію тільки на короткий час назвали Радянським Союзом. Отже, він вважає РФ правонаступницею Російської імперії. А в ту імперію входили країни Балтії, царства Польщі, Фінляндії, Малоросія, Аляска. Виходить, що РФ має наслідувати імперську політику, ідеологію.

Нині Росія веде гібридну війну. Одна з частин цієї війни — війна інформаційна за уми населення. Це коли чорне подається як біле, а поразка виставляється в солодкій обгортці перемоги. І під вплив цього обману найбільш підпадає не заповнений знаннями розум дитини. Особливо це практикувалося після жовтневого перевороту 1917 року. Під час громадянської війни знищено мільйони людей. Залишилися сироти, які, намагаючись вижити, не мали змоги вивчати історію, традиції. Тому більшовики поставили за мету виховати з цих дітей вірних солдатів у боротьбі за свої ідеї, солдатів, які не розмірковують, а бездумно виконують накази.

У 1921 році в Росії нараховувалось понад 5 мільйонів безпритульних дітей. Більшовики створили Комісію по боротьбі з безпритульністю, головою якої призначили всемогутнього чекіста Ф.Дзержинського, та трудові комуни і колонії для дітей та підлітків. У чисті, незаповнені знаннями, голови можна було легко закласти будь-яку ідею. У цих закладах вихованці у їдальні, класи, майстерні, на спортивні та військові змагання завжди ходили у строю. І при цьому обов’язково співали радянські ідеологічні пісні. Треба віддати належне більшовикам, музика цих пісень заворожувала. І над змістом не потрібно було замислюватись, адже він сприймався на підсвідомості.

«Смело мы в бой пойдем

За власть советов.

И как один умрем

В борьбе за это».

Більш безглуздого змісту важко знайти. Для боротьби потрібна мета. А навіщо взагалі воювати за щось, якщо в цій боротьбі всі загинуть? Та в молодому віці при багаторазовому повторенні слів під бравурну музику, та ще й маршуючи, над змістом слів не задумуються. Головне, що «Смело мы в бой пойдём».

Цей засіб зомбування молоді піснями з більшовицькими ідеями згодом застосували у навчальних закладах, де створювались хори. У моїй семирічній школі на початку навчального року в кожен клас приходив професійний музикант, який викликав до дошки кожного учня. І учень під акомпанемент акордеона співав сім нот. Тих учнів, що мали музичний слух, записували у шкільний хор. Подібні хори виступали на урочистостях, на оглядах художньої самодіяльності. Репетиції відбувалися після уроків. Розучували радянські патріотичні пісні, наприклад: «Когда нас в бой пошлёт товарищ Сталин». І не важливо для зомбованої більшовицькою агітацією молоді, де, за що, з ким буде вестись бій. Потрібно тільки виконати наказ мудрого вождя. Подібних пісень було безліч.

Одного разу на репетицї хору мій товариш попросив керівника виконати вальс «На сопках Маньчжурії». Тоді я вперше почув цю мелодію. Вечорами у клубах молодь веселилась, танцювала польки, фокстроти, вальси. По радіо звучали вальси: «Казки Віденського лісу», «Амурські хвилі». Тому назва вальсу, що розповідав про сопки Маньчжурії, у мене не викликала питань. Тільки згодом, у старших класах, дізнався на уроках історії, що у 1904—1905 роках тривала російсько-японська війна. Росія у цій війні втратила Тихоокеанську ескадру в битві поблизу острова Цусіма. Японці захопили військово-морську базу Порт-Артур. Біля берегів Кореї загинув крейсер «Варяг». Під Мукденом японці розгромили три російські армії. Росія втратила тисячі вбитих, поранених, полонених солдатів. Загиблих хоронили на полі бою. Серед військ під Мукденом, у Маньчжурії, воював і Мокшанський полк. Після бою у полку залишилось невелика кількість солдатів. Серед них і полковий оркестр під керівництвом І.Шатрова. У пам’ять про загиблих товарішів Шатров написар вальс «Мокшанський полк на сопках Маньчжурії». Згодом назву вальсу скоротили. Та чому танцювальний вальс на згадку про загиблих? Адже існують повільні похоронні марші, реквієми. Бо у Російській імперії, а згодом у СРСР, поразку намагались подати як успіх.

Після жовтневого перевороту в 1917 році більшовики відмінили старі свята, традиції. Раніше покійників ховали за межами населених пунктів. Щоб їхні душі зайвий раз не турбували. Могили відвідували тільки на день народження, день смерті покійника та у поминальний день. А більшовики керувались своїми правилами. 

У Москві сотні років існує Красна площа. На ній проходили ярмарки, паради, демонстрації. Більшовики почали хоронити своїх загиблих на Красній площі. Біля кремлівської стіни була навіть братська могила борцям за радянську владу. Згодом залишилось лише кілька могил та колумбарій у кремлівській стіні. На могилі Леніна, мавзолеї, зробили трибуну.

З неї більшовицькі вожді вітали демонстрантів, учасників парадів, фестивалів. Це все в одному ряду з вальсом «На сопках Маньчжурії» про могили солдат під Мукденом.

В Україні все ще демонструють радянські фільми російською мовою, але з титрами українською. Хоч маленькі букви титрів важко прочитати на екрані телевізора. Така собі русифікація. Ось в одному з цих агітаційних фільмів у завершальній сцені радянські військові кораблі розсікають морські хвилі.

На палубах стрункими рядами у парадній формі стоять моряки. За кадром лунають бравурні звуки пісні, яку натхненно  виконує ансамбль.

«Легендарный Севастополь,

Неприступный для врагов,

Севастополь, Севастополь -

Гордость русских моряков».

Так і хочеться відвідати це місто, на землю якого, згідно зі словами пісні, не ступала нога ворога. Якщо не знаєш історії...

З 1853 по 1942 року Севастополь ТРИЧІ захоплював ворог. І це в більшості випадків, попри героїчний опір рядових солдатів і матросів. Складається враження, що неприступність Севастополя — тільки у піснях, цензурованих радянських фільмах, виставах, книгах. Але хай це буде на совісті цих поетів, драматургів, підлабузних істориків...